— Я Селеан, — заявила. — Моя мати належить до третього каменя. Я адемка з походження, і я повалю тебе на землю.
Вона дотримала свого слова.
Розділ сто вісімнадцятий. Призначення
Ми з Вашет билися, пересуваючись туди-сюди передгір’ями Адемре.
Тепер, коли минуло стільки часу, я вже практично не помічав вітру. Він був такою самою частиною пейзажу, як нерівна земля в мене під ногами. Часом він бував лагідним і хіба що креслив візерунки у траві чи кидав мені в очі моє ж волосся. Іноді ставав досить сильним, щоб вільна тканина мого одягу тріщала й била мене по шкірі. Він міг геть раптово налетіти з несподіваного боку і штовхнути сильно, наче рукою між лопаток.
— Чому ми витрачаємо стільки часу на рукопашний бій? — запитав я Вашет, виконавши «зривання конюшини».
— Тому що врукопаш ти б’єшся недбало, — відповіла Вашет і заблокувала мене «віяловою водою». — Тому що ти ганьбиш мене щоразу, коли ми б’ємося. І тому що в трьох із чотирьох випадків ти програєш удвічі дрібнішій за себе дитині.
— Але ж із мечем я б’юся ще гірше, — зауважив я, кружляючи в пошуках вразливого місця.
— Гірше, — визнала вона. — Тому я й не дозволяю тобі битися з кимось, окрім мене. Ти занадто дикий. Міг би завдати комусь шкоди.
Я всміхнувся.
— А я гадав, що в цьому й суть.
Вашет нахмурилась, а тоді невимушено потягнулася до мого зап’ястка та плеча і скрутила мене у «сплячого ведмедя». Її права рука утримувала мій зап’ясток у мене над головою, витягнувши передпліччя під незручним кутом, поки її лівиця щільно притулилася до мого плеча. Я, безпорадний, вимушено зігнувся в поясі й витріщився на землю.
— Ве, — промовив я на знак покори.
Але Вашет мене не відпустила. Вона крутнула, і тиск на моє плече посилився. Заболіли дрібні кісточки в зап’ястку.
— Ве, — сказав я трохи голосніше, подумавши, що вона мене не розчула. Та вона все одно тримала мене, ще й трохи сильніше скрутила зап’ясток. — Вашет! — я спробував повернути голову так, щоб поглянути на неї, та з такого ракурсу міг побачити хіба що її ногу.
— Якщо суть у тому, щоб завдати комусь шкоди, — промовила вона, — то чому я мушу тебе відпускати?
— Я не це мав на увазі… — Вашет натиснула сильніше, і я замовк.
— Яке призначення «сплячого ведмедя»? — спокійно запитала вона.
— Знерухомлювати супротивника, — відповів я.
— Чудово, — Вашет почала налягати з повільною невблаганною силою льодовика. У плечі, а також у зап’ястку почав наростати тупий біль. — Невдовзі твоя рука вивернеться з плеча. Сухожилки витягнуться й відділяться від кістки. М’язи порвуться, і рука повисне збоку, наче мокра ганчірка. Чи виконає тоді «сплячий ведмідь» своє призначення?
Я трохи запручався, корячись суто тваринному інстинкту. Але тоді палючий біль лише став гострішим, і я зупинився. Під час навчання я вже потрапляв у положення, з яких неможливо було вирватися. Я завжди був при цьому безпорадний, але тепер уперше відчув себе безпорадним по-справжньому.
— Призначення «сплячого ведмедя» — контролювати, — спокійно продовжила Вашет. — Просто зараз я можу робити з тобою що забажаю. Можу посунути тебе, зламати чи відпустити.
— Як на мене, краще відпусти, — озвався я, намагаючись виразити голосом надію, а не відчай.
Пауза. Тоді Вашет спокійно запитала:
— Яке призначення «сплячого ведмедя»?
— Контролювати.
Я відчув, як її руки відпустили мене, і підвівся, поволі крутячи плечем, щоб полегшити біль.
Вашет стояла на місці й насуплено дивилася на мене.
— Суть усього цього полягає в контролі. Спершу треба взяти під контроль себе. Відтак можна брати під контроль своє оточення. Далі — взяти під контроль того, хто виступає проти тебе. Це — летані.
***
Після більш як половини місяця в Герті я мимоволі почав думати, що все йде добре. Вашет визнала, що моя мова вдосконалюється, і привітала мене, сказавши, що я говорю як дитина, а не як звичайний недоумок.
Я продовжував зустрічатися з Селеан на трав’янистому полі біля меч-дерева. На ці зустрічі я чекав із нетерпінням, хоча вона під час кожного бою гамселила мене з веселою безжальністю. Перш ніж я таки зумів її здолати, минуло три дні.
Цікава строфа в довгій історії мого життя, чи не так?
Послухайте, як вам повім
Я про відвагу й героїзм.
Безкровний Квоут творив дива
І якось сміло звоював
Худе дівча літ десяти.
А ось як відбулося це:
Ударив сміло він лиш раз,
І вже в траві її лице,
Ну, а йому радіти час.