Хай як жахливо це може прозвучати, я запишався. І недарма. Коли це сталося, Селеан сама мене привітала — схоже, добряче здивувалася, що в мене вийшло. Там, у довгій тіні меч-дерева, вона нагородила мене, показавши свою дворучну версію «проривного лева», і полестила мені виявом фамільярності — бісівською усмішкою.
Того ж дня ми закінчили обов’язкову кількість боїв раніше, ніж передбачалося. Я пішов посидіти на брилі неподалік, обточеній так, щоб на ній було зручно сидіти. Спробував зализати десяток дрібних ушкоджень, отриманих у бою, і приготувався постежити за меч-деревом, доки по мене не повернеться Вашет.
Одначе Селеан була не схильна сидіти й чекати. Вона поскакала до меч-дерева і стала всього за кілька футів від найдовших гілок, що підскакували й витанцьовували на вітрі, описуючи несамовиті кола округлим листям, гострим, як бритви.
Відтак опустила плечі та чкурнула під крону, опинившись у шаленій круговерті тисячі листків.
Я був надто вражений, щоб крикнути, але все ж таки встиг наполовину зіп’ятися на ноги, перш ніж почув її сміх. Я побачив, як вона гасає, танцює та кружляє, ухиляючись крихітним тільцем від звіяних вітром листків так, ніби грає у квача. Селеан пройшла пів шляху до стовбура й зупинилася. Нахилила голову, простягнула руку й відмахнулася від листка, що інакше порізав би її.
Ні. Вона не просто вдарила. Вона застосувала «метелицю». Відтак я побачив, як вона підійшла до стовбура ще ближче, петляючи туди-сюди й захищаючись. Спершу вона застосувала «діва розчісує волосся», потім — «танець задом наперед».
Опісля Селеан відскочила вбік, забувши про кетан. Присіла й помчала крізь прогалину в листі, а тоді дісталася стовбура дерева й ляснула по ньому однією ручкою.
А тоді знов опинилася серед листя. Зробила «витискання сидру», пригнулася, крутнулася й побігла, доки не опинилася за межами крони. Вона не стала переможно кричати, як могла б закричати дитина із Союзу, та все ж підскочила в повітрі, переможно здійнявши руки. А тоді, не припиняючи сміятися, зробила колесо.
Я, затамувавши подих, дивився, як Селеан знов і знов грає у свою гру, то забігаючи в танцююче листя дерева, то вибігаючи з нього. Вона не завжди діставалася стовбура. Двічі Селеан тікала від листків, не діставшись цілі, і навіть звідти, де я сидів, було добре видно, що вона сердиться. Одного разу вона послизнулася і змушено виповзла там, куди листя не діставало.
Однак Селеан чотири рази дісталася стовбура і пройшла назад, а після втечі щоразу раділа, здіймаючи руки, сміючись і один раз бездоганно роблячи колесо.
Зупинилася вона лише тоді, коли повернулася Вашет. Я побачив із віддалі, як Вашет примчала до дівчинки й суворо її насварила. Що саме було сказано, я не чув, але жестикуляція в них була дуже промовиста. Селеан опустила погляд, переминаючись із ноги на ногу. Вашет потрусила пальцем і дала дівчинці потиличника. Так само лають будь-яку дитину. Не лізь до сусідського саду. Не дражни овець Бентонів. Не грай у квача там, де крутиться тисяча ножів священного дерева твого народу.
Розділ сто дев’ятнадцятий. Руки
Вирішивши, що моя мова лише трохи змушує червоніти, Вашет організувала для мене розмови з низкою різних людей, розсіяних по всьому Герту.
Серед них був один язикатий старий, що пряв шовкову нитку, теревенячи без упину й розповідаючи дивні, схожі на марення історії без моралі. Наприклад, історію про хлопця, який надів собі на голову черевики, щоб урятувати кота від убивства, або історію, в якій одна родина заприсяглася з’їсти гору камінь за каменем. Я ніколи не міг їх зрозуміти, проте ґречно слухав і пив солодке пиво, яке він мені пропонував.
Я зустрівся із сестрами-близнючками, що виготовляли свічки й показали мені, як танцювати дивні танці. Цілий день від обіду до вечора я провів із дроворубом, який годинами розводився лише про те, як колоти дрова.
Попервах я гадав, що це — важливі члени громади. Думав: може, Вашет демонструє мене їм, щоб показати, яким цивілізованим я став.
Лише провівши ранок із Двома Пальцями, я збагнув, що вона відправляє мене до кожного з цих людей у надії на те, що я чогось навчуся.
Насправді його звали не Два Пальці. Я просто звик називати його так подумки. Він був кухарем у школі, і я бачив його під час кожної трапези. Ліва рука в нього була ціла, зате правиця — жахливо скалічена: на ній зосталися лише великий і вказівний пальці.
Вашет послала мене до нього зранку, і ми разом готували обід і розмовляли. Звали його Наден. Він розповів мені, що провів десять років поміж варварів. Ба більше, перш ніж дістати ушкодження та втратити здатність битися, він приніс школі понад двісті тридцять срібних талантів. Останнє він згадував кілька разів, і я здогадувався, що цим він особливо пишається.