— У тебе добре виходило до кінця, — сказала Вашет, опустившись на землю навпроти мене.
Я не сказав нічого. Я, подібно до дитини, що грається у хованки, щиро сподівався, що, якщо заплющу очі й геть не рухатимуся, біль не зможе мене відшукати.
— Та ну, я бачила, як вона вдарила ногою, — байдужливо мовила Вашет. — Не так уже й сильно, — я почув, як вона зітхнула. — І все ж, якщо треба, щоб хтось на них поглянув і пересвідчився, що вони досі цілі…
Я злегка реготнув. Дарма. У паху розкрутився неймовірний біль, що відлунив аж у коліні та грудині. Мене накрила хвиля нудоти, і я розплющив очі, щоб повернути рівновагу.
— Вона це переросте, — сказала Вашет.
— На це варто сподіватися, — процідив я крізь зуби. — Жахлива звичка.
— Я не це мала на увазі, — заперечила Вашет. — Я мала на увазі, що вона стане вищою на зріст. Сподіваймося, що тоді вона більш рівномірно розподілятиме увагу по всьому тілу. Зараз вона надто часто б’є в пах. Через це її дії легко передбачити й від неї легко оборонитися, — вона багатозначно поглянула на мене. — Усякому, хто має хоч якусь клепку в голові.
Я знову заплющив очі й заблагав:
— Жодних уроків зараз, Вашет. Я ладен виблювати вчорашній сніданок.
Вона піднялася на ноги.
— Здається, тепер ідеальний час для уроку. Встань. Тобі слід навчитися битися пораненим. Це — безцінна навичка, а Селеан дала тобі можливість її відточити. Ти маєш їй подякувати.
Знаючи, що сперечатися безглуздо, я піднявся на ноги та обережно покрокував до свого тренувального меча.
Вашет упіймала мене за плече.
— Ні. Голіруч.
Я зітхнув.
— Це обов’язково, Вашет?
Вона поглянула на мене, здійнявши брову.
— Що обов’язково?
— Ми обов’язково маємо зосереджуватися на рукопашному бою? — запитав я. — Я дедалі більше відстаю у фехтуванні.
— Хіба я тобі не вчителька? — спитала вона. — Хто ти такий, щоб казати, що найкраще?
— Я той, кому доведеться застосовувати ці навички у світі, — багатозначно відповів я. — І в світі я волів би битися мечем, а не кулаком.
Вашет опустила руки. Її лице не виражало нічого.
— І чому ж це?
— Тому що мечі є в інших, — пояснив я. — А встрявши в бій, я бажаю перемогти.
— Із мечем у бою легше перемогти? — запитала вона.
Зовнішній спокій Вашет мав би підказати мені, що я ступив у цій розмові на слизьке, але мою увагу відвернув біль, який розходився від паху та викликав нудоту. А втім, якщо чесно, я міг би не помітити цього, навіть якби моєї уваги ніщо не відвертало. Я вже почав почуватися комфортно з Вашет, надто комфортно, щоб бути досить настороженим.
— Ну звісно, — відповів я. — Нащо ще носити меч?
— Гарне запитання, — промовила вона. — Навіщо носити меч?
— А нащо взагалі щось носити? Щоб цим користуватися.
Вашет поглянула на мене з неприкритою огидою.
— Тоді нащо ми морочимося, працюючи над твоєю мовою? — сердито запитала вона і простягнула руку, щоб ухопити мене за щелепу, стиснути мої щоки й розімкнути мені вуста, наче пацієнтові в Медиці, який відмовляється від ліків. — Нащо тобі цей язик, якщо меча достатньо? Ану скажи.
Я спробував відсторонитись, але вона була сильніша за мене. Я спробував її відштовхнути, але вона відмахнулася від моїх неспокійних рук так, ніби я був дитиною.
Вашет відпустила моє лице, а тоді вхопилася за мій зап’ясток і рвучко піднесла мою руку до обличчя.
— Нащо тобі взагалі мати на кінцях рук долоні, а не ножі?
Затим вона відпустила мій зап’ясток і добре врізала мені долонею по обличчю.
Якщо я скажу, що вона дала мені ляпаса, у вас складеться хибне враження. То був не драматичний ляпас із тих, які можна побачити на сцені. І не ображений пекучий ляпас, яким фрейліна винагороджує гладеньку шкіру надто фамільярного шляхтича. Це навіть не був більш професійний ляпас служниці в корчмі, що захищається від небажаної уваги п’яниці з нестриманими руками.
Ні. Це взагалі важко було назвати ляпасом. Ляпаса дають пальцями руки чи долонею. Він пече або приголомшує. Вашет же вдарила мене розкритою долонею, але вклала в удар силу всієї руки. Силу свого плеча. Силу складного механізму, що обертав її стегна, втримував її сильні ноги на землі та включав навіть землю під нею. Можна було подумати, ніби її долонею мене б’є все на світі одночасно, і цей удар не скалічив мене лише тому, що Вашет незмінно залишалася бездоганно стриманою, навіть під час нападу люті.