Я зціпив зуби, щоб не схлипнути, й постарався застигнути в надії, що вона подумає, ніби я сплю, й піде.
— Квоуте! — покликала вона знов. — Я принесла тобі… — на мить запала тиша, а тоді Арі сказала: — Ой.
Я почув у себе за спиною тихий звук. Місячне сяйво відкинуло на стіну крихітну тінь Арі, що пролізла у вікно. Я відчув, як посунулося ліжко: вона вмостилася на ньому.
Маленька холодна ручка легенько торкнулася мого обличчя збоку.
— Усе гаразд, — тихо сказала Арі. — Ходи сюди.
Я тихо заплакав, а вона лагідно розплутала тугий вузол, у який мене скрутило, і врешті моя голова лягла їй на коліна. Арі забурмотіла, прибираючи волосся з мого чола. Її руки холодили моє розпашіле лице.
— Я знаю, — сумовито промовила вона. — Часом стає зле, так?
Арі лагідно погладила мене по волоссю, а я від цього лише заплакав дужче. Не міг згадати, коли мене востаннє хтось торкався з любов’ю.
— Я знаю, — мовила вона. — У тебе камінь у серці, і бувають дні, коли він такий важкий, що з цим нічого не вдієш. Але ти не конче маєш терпіти це сам. Треба було прийти до мене. Я розумію.
Моє тіло стиснулось, і в роті раптом знову виник сливовий присмак.
— Я сумую за нею, — проказав я, ще не усвідомлюючи, що говорю. А тоді прикусив язика, доки не бовкнув чогось іще. Зціпив зуби й несамовито затрусив головою, наче кінь, якому заважають повіддя.
— Можеш сказати, — лагідно промовила Арі.
Я затрусився знову, відчув сливовий присмак, і раптом слова полилися з мене.
— Вона казала, що я почав співати раніше, ніж говорити. Вона казала, що мала звичку мугикати, тримаючи мене на руках, коли я був зовсім малий. Нічого схожого на пісню. Низхідна терція, та й усе. Просто заспокійливий звук. А тоді якось водила мене табором і почула, як я повторюю за нею. На дві октави вище. Тихесенька, тоненька терція. Вона казала, що то була моя перша пісня. Ми співали її по черзі одне одному. Роками.
Я захлинувся і зціпив зуби.
— Можеш сказати, — тихо озвалась Арі. — Можеш спокійно це сказати.
— Я більше ніколи її не побачу, — видушив із себе я. А тоді заплакав по-справжньому.
— Нічого, — тихо сказала Арі. — Я тут. Ти в безпеці.
Розділ восьмий. Запитання
Наступні кілька днів не вийшли ні приємними, ні продуктивними.
Фелі випав вступний іспит у самому кінці витка, тож я спробував гарно скористатися додатковим часом. Постарався поробити деталі у Промислі, та швидко повернувся до себе в кімнату, коли розплакався посеред надписування теплової воронки. Я не просто був нездатен утримати нормальний алар. Мені аж ніяк не було потрібно, щоб люди подумали, ніби я зламався під дією вступного стресу.
Того ж вечора, коли я спробував проповзти крізь вузький тунель до Архівів, мій рот наповнився сливовим присмаком, а сам я сповнився бездумного страху перед цим темним замкненим простором. На щастя, я подолав усього десяток футів, але все одно мало не заробив струс мозку, силкуючись вилізти з тунелю задом наперед, а долоні обдер під час панічного совання по каменю.
Тож наступні два дні я вдавав із себе хворого й не покидав своєї крихітної кімнатки. Грав на лютні, спав уривками й похмуро думав про Емброуза.
***
Коли я спустився, Анкер займався прибиранням.
— Тобі вже краще? — запитав він.
— Трохи, — промовив я.
Напередодні сливове відлуння виникало всього двічі, та й то дуже ненадовго. Ще краще було те, що я зумів проспати всю ніч. Скидалося на те, що найгірше я пережив.
— Голодний?
Я мотнув головою.
— Сьогодні вступ.
Анкер нахмурився.
— Тоді треба щось з’їсти. Яблуко, — він заметушився за шинквасом, а тоді виніс глиняний кухоль і важкий глек. — І молока випий. Я мушу використати його, доки не скисло. Клятий безлідник кілька днів тому почав здихати. Та штука стала мені у три таланти. Я знав, шо не треба марнувати на неї гроші, коли тут такий дешевий лід.
Я перехилився через шинквас і поглянув на довгий дерев’яний ящик, захований поміж кухлів та пляшок.
— Я міг би поглянути на нього для тебе, — запропонував я.
Анкер здійняв брову.
— Можеш щось із ним зробити?
— Можу поглянути, — повторив я. — Може, там щось простеньке, і я здатен це полагодити.
Анкер знизав плечима.
— Більше його вже не зламати, — обтер руки об фартух і жестом покликав мене за шинквас. — Поки дивитимешся, я зроблю тобі кілька яєць. Їх теж треба використати, — відкрив довгий ящик, дістав пригорщу яєць, а тоді повернувся на кухню.
Я зайшов за ріг шинкваса та став на коліна, щоб поглянути на безлідник. То був оздоблений камінням ящик завбільшки з невелику дорожню скриню. Поза Університетом він був би дивом рукотворства, розкішшю. А тут, де натрапити на щось таке було легко, це була чергова непотрібна морока, що не працювала як годиться.