Оскільки Вашет була стримана, вона не вивихнула мені щелепи й не позбавила мене свідомості. Однак зуби в мене таки зацокотіли, а у вухах задзвеніло. Очі самі собою закотились, а ноги стали млявими й хисткими. Я впав би, якби Вашет не взяла мене за плече.
— Думаєш, я навчаю тебе таємниць меча, щоб ти просто взяв і пішов їх застосовувати? — спитала вона. Я нечітко усвідомив, що вона кричить. Так я вперше почув, як хтось із адемів підвищив голос. — Думаєш, ми тут цим займаємося?
Поки я, оторопілий, безвільно повис у її хваті, вона вдарила мене знову. Цього разу її рука більше торкнулася мого носа. Біль був неймовірний, наче хтось устромив мені крижину просто в мозок. Це вирвало мене із заціпеніння, тож коли Вашет ударила мене втретє, я був цілком при тямі.
Вашет трохи потримала мене, поки світ крутився, а тоді відпустила. Я ступив один непевний крок і повалився на землю, наче маріонетка, якій обрізали ниточки. Не зомлів, але був цілковито приголомшений.
Опанував я себе далеко не відразу. Коли мені нарешті вдалося сісти, моє тіло здавалося розм’яклим і незграбним, наче мене розібрали на частини й зібрали заново, але трохи інакше.
Коли я достатньо опритомнів, щоб роззирнутися довкола, виявилося, що я сам.
Розділ сто двадцятий. Ласка
Дві години по тому я сидів сам у їдальні. Голова боліла, а лице з одного боку палало й розпухло. Перед цим я закусив собі язика, тож їсти було боляче і все мало присмак крові. Настрій у мене був саме такий, як можна уявити, тільки гірший.
Побачивши, як на лаву навпроти мене опустилася червона постать, я відчув, що підводити погляд просто страшно. Якщо то Карсерет, буде кепсько. Але з Вашет буде навіть гірше. Я прийшов їсти аж тоді, коли їдальня майже спорожніла, бо сподівався уникнути їх обох.
Але зиркнувши на мить угору, я побачив, що то Пенте, несамовита молода жінка, яка здолала Шегін.
— Привіт, — мовила вона атурською з легким акцентом.
Я зробив жест «увічливе офіційне привітання». З огляду на те як минав мій день, вирішив, що найкраще бути максимально обережним. Слова Вашет підказували мені, що Пенте у школі посідає високе становище й користується великою повагою.
Попри це, вона була не надто доросла. Може, річ у її мініатюрності чи личку у формі сердечка, та на вигляд їй було трохи за двадцять.
— Можна поговорити твоєю мовою? — запитала вона атурською. — Це було б люб’язно з твого боку. Мені треба попрактикувати розмовну мову.
— Радо долучуся до тебе, — відповів я атурською. — Ти говориш дуже добре. Заздрю. Сам я, говорячи адемічною, почуваюся якимось здоровим бурмилом, що тупає у важких чоботях.
Пенте нагородила мене ледь помітною сором’язливою усмішкою, а тоді прикрила рота рукою та трохи зашарілася.
— Усміхатися — це правильно?
— Правильно і ввічливо. Така усмішка показує трохи веселості. А це ідеально, позаяк я трішечки пожартував.
Пенте прибрала руку й повторила сором’язливу усмішку. Вона була чарівлива, наче весняні квіти. Від погляду на неї мені легшало на серці.
— За звичайних обставин, — пояснив я, — я відповів би на твою усмішку усмішкою. Але тут я побоююся, що інші можуть сприйняти це як неґречність.
— Будь ласка, — промовила вона і зробила кілька жестів — досить широких, щоб їх побачили всі. «Сміливе запрошення. Уклінне прохання. Фамільярне привітання». — Я мушу практикуватися.
Я всміхнувся, хоч і не так широко, як усміхнувся б зазвичай. Почасти з обережності, а почасти — через біль в обличчі.
— Приємно всміхатися знову, — сказав я.
— Я відчуваю тривожність за своє усміхання, — вона спробувала зробити жест і зупинилася. Вираз її обличчя змінився, очі трохи примружилися, неначе вона була роздратована.
— Це? — запитав я, показавши жест «легка тривога».
Вона кивнула.
— Як зробити це обличчям?
— Отак, — я трохи зсунув брови докупи. — А ще ти, як жінка, зробила б отак, — я трохи стиснув губи. — Я зробив би так, бо чоловік, — і натомість трохи опустив кутики рота.
Пенте невиразно поглянула на мене. «Жах».
— У чоловіків і жінок по-різному? — запитала вона. В її голосі відчувалася недовіра.
— Лише іноді, — заспокоїв я її. — І лише у дрібницях.
— Стільки всього, — сказала вона, дозволивши собі нотку відчаю в голосі. — У рідних зрозумілий кожен дрібний порух обличчя. Людина зростає та стежить за ними. Знає все, що в них є. Ті друзі, з якими в тебе юність, коли ти ще не знаєш, що не треба всьому всміхатися. З ними просто. Але це… — вона похитала головою. — Як можна пам’ятати, коли правильно показувати зуби? Як часто я маю торкатись очей?