— Розумію, — сказав я. — Я дуже добре розмовляю своєю мовою. Можу виражати найтонші смисли. Але тут від цього жодної користі, — і зітхнув. — Зберігати незворушне обличчя дуже важко. Мені здається, ніби я постійно затамовую подих.
— Не постійно, — відповіла Пенте. — Ми не завжди маємо незворушні обличчя. Коли людина з… — вона замовкла, а тоді швидко зробила жест «вибачення».
— У мене немає близьких, — зауважив я. «Легкий жаль». — Я сподівався на зближення з Вашет, але сьогодні, боюся, зіпсував це.
Пенте кивнула.
— Я бачила, — простягнула руку і провела великим пальцем ізбоку по моєму обличчю. Палець холодив опухлість. — Ти, напевно, її розсердив дуже.
— Я сам здогадуюся за дзвоном у вухах, — відповів я.
Пенте хитнула головою.
— Ні. Твої сліди, — цього разу вона показала на власне лице. — З іншим це могло би бути помилкою, та Вашет не стала б залишати таких, якби не бажала, щоб побачили всі.
У мене в животі обірвалося дно, а моя рука несвідомо піднялася до обличчя. Ну звісно. Це було не просто покарання. Це було послання до всього Адемре.
— Оце я дурень, — тихо промовив я. — Досі до мене не доходило.
Ми кілька хвилин їли мовчки, а тоді я спитав:
— Чому ти сьогодні прийшла посидіти зі мною?
— Побачивши тебе сьогодні, я подумала, що чула про тебе від багатьох людей. Але не знаю про тебе нічого з особистого знання.
Пауза.
— А що кажуть інші? — запитав я з невеличкою іронічною усмішкою.
Пенте простягнула руку, щоб торкнутися кінчиками пальців кутика мого рота.
— Оце, — сказала вона. — Що означає зігнута усмішка?
«Легка насмішка», — пояснив я жестом.
— Але із себе, не з тебе. Я здогадуюся, що вони кажуть.
— Не все погане, — лагідно зауважила вона.
Пенте підвела погляд на мене, а тоді зазирнула мені в очі. Її сірі очі на маленькому личку здавалися величезними, а ще дещо темнішими, ніж зазвичай. Вони були такі яскраві та ясні, що, коли Пенте всміхнулася, мені від цього видовища мало не розбилося серце. Я відчув, як в очах забриніли сльози, і швидко опустив погляд, знітившись.
— Ой! — тихо мовила вона й поспіхом додала жест «збентежене вибачення». — Ні. Я помиляюся в усміханні й торканні очей. Я мала на увазі оце. — «Лагідне підбадьорювання».
— Ти не помиляєшся з усміханням, — зауважив я, не підводячи погляду, і люто закліпав у намаганні позбутися сліз. — Це несподівана ласка в день, коли я на таку не заслуговую. Ти перша, хто заговорив зі мною за власним бажанням. А твоєму обличчю властива привабливість, від якої мені болить серце, — я зобразив лівою рукою «вдячність», радіючи, що не треба зазирати Пенте в очі, щоб показати їй, як я почуваюся.
Її ліва долоня перетнула стіл і заволоділа моєю. А тоді вона повернула мою долоню тильним боком донизу й легенько втиснула мені в долоню «втіху».
Я підвів погляд і відповів їй усмішкою, сподіваючись, що та заспокоює.
Пенте майже точно повторила її, а тоді знову прикрила рота.
— Я зберігаю тривожність щодо усміхання.
— Не варто. У тебе ідеальні вуста для усміхання.
Пенте знову поглянула на мене. Її погляд на мить зустрівся з моїм, а тоді відскочив геть.
— Правда?
Я кивнув.
— Кажучи моєю рідною мовою, про такі вуста я написав би… — різко спинився і трохи спітнів, усвідомивши, що мало не сказав «пісню».
— Вірша? — запопадливо підказала вона.
— Так, — хутко погодився я. — Це — усмішка, варта вірша.
— Тоді створи його, — промовила Пенте. — Моєю мовою.
— Ні, — швидко сказав я. — Це був би ведмежий вірш. Занадто незграбний для тебе.
Це неначе лише заохотило її, і в її очах показалося завзяття.
— Зроби це. Якщо він буде незграбний, я не так соромитимуся власних огріхів.
— Якщо я це зроблю, — пригрозив я, — то й ти муситимеш. Моєю мовою.
Я гадав, що це її відлякає, та вона повагалась якусь мить і кивнула.
Я згадав єдину адемічну поезію, яку чув: кілька уривків від старого прядильника шовку, та ще шматочок з історії про лучника, яку розповіла мені Шегін. Не бозна-яка основа.
Я пригадав ті слова, які знав, пригадав їхнє звучання. І тут гостро відчув відсутність своєї лютні. Зрештою, тому ми й маємо музику. Слова не завжди можуть виконати ту роботу, яка нам потрібна. Для тих випадків, коли слова підводять, існує музика.
Урешті я нервово роззирнувся довкола, радіючи, що в їдальні зосталося лише кілька окремих людей. Нахилився до Пенте і промовив: