Від краю крони до безпечного стовбура явно було не більш як тридцять футів. У певному розумінні не надто далеко…
Я згадав, як Селеан нестримно гасала поміж листя. Згадав, як вона скакала й відмахувалася від гілок. Якщо вона може, то, безумовно, можу і я.
Однак, уже подумавши про це, я зрозумів, що це просто не так. Селеан бавилася тут усе життя. Була тоненька, мов гілочка, прудка, як цвіркун, і вдвічі менша за мене. Порівняно з нею я був незграбним ведмедем.
Із віддаленого боку дерева я побачив кількох адемських найманців. Також там перебували двоє білих сорочок — ті, які більше лякали. Я відчував на собі їхні погляди й дивним чином зрадів.
На самоті легко боятися. Легко зосередитися на тому, що може ховатися в пітьмі у кінці сходів, які ведуть до льоху. Легко зациклитися на чомусь неконструктивному, приміром, на тому, яке це безумство — ввійти в шалену круговерть ножів. На самоті легко спітніти, запанікувати, розклеїтися…
Проте я був не сам. І стежили за мною не лише Вашет і Шегін. Там були десяток найманців і голови інших шкіл на додачу. Я мав глядачів. Був на сцені. А я ніде не почуваюся так комфортно, як на сцені.
Я зачекав зовсім поряд із кінцями найдовших гілок, намагаючись уловити паузу в їхньому русі. Я сподівався, що їхнє безладне кружляння всього на мить зупиниться й відкриє шлях, яким можна буде проскочити, відбиваючи будь-які листки, що опиняться надто близько. Я міг відбити їх від обличчя «віяловою водою».
Я стояв біля краю крони й дивився, чекаючи на паузу, стараючись вирахувати закономірність наперед. Рух дерева заспокоював мене, як і безліч разів до цього. Він був прекрасний, завжди по колу чи по дузі.
Спостерігаючи та злегка зачарувавшись рухом дерева, я відчув, як мій розум легко поринув у чисту порожнечу «кружляння листка». Я усвідомив, що насправді дерево рухається аж ніяк не безладно. Насправді воно утворює візерунок із нескінченних мінливих візерунків.
А тоді я з відкритим і порожнім розумом уздрів, як вітер переді мною розійшовся. Неначе іній утворився на чистій віконній шибці. Ось переді мною нічого нема, а за мить я побачив ім’я вітру так само чітко, як свої п’ять пальців.
Я швидко роззирнувся довкола, чудуючись йому. Відчув його обриси в себе на язиці та збагнув, що можу розбурхати його, перетворити на бурю, якщо забажаю. А можу стишити його до шепоту, так, що меч-дерево застигне та спорожніє.
Однак це видавалося неправильним. Натомість я просто широко розплющив очі назустріч вітру і став пильнувати, де він забажає штовхнути гілля. Пильнувати, де він ворухне листям.
Відтак я ступив під крону, так само спокійно, як ви пройшли б у власні парадні двері. Ступив два кроки, а тоді зупинився: переді мною розітнуло повітря двійко листків. Я ступив убік і вперед, тим часом як вітер закрутив іншою гілкою позаду мене.
Я крокував між танцюючих гілок меч-дерева. Не біг, не безтямно відбивався від них руками. Я ступав обережно, цілеспрямовано. До мене дійшло: саме так Шегін рухається, коли б’ється. Нешвидко, хоч іноді вона й буває швидкою. Вона рухалась ідеально, завжди опиняючись там, де треба.
Я й незчувся, як ступив на темну землю, що оточувала колом широкий стовбур меч-дерева. Листя, що кружляло, туди не доходило. Тимчасово убезпечившись, я розслабився й зосередився на тому, що чекало там на мене.
Меч, який я бачив із краю галявини, був прив’язаний до дерева білим шовковим шнурком, який обвивався довкола стовбура. Меч був наполовину вийнятий із піхов, і я бачив, що клинок у нього приблизно як у меча Вашет. Його метал відзначався дивною, відшліфованою сірістю без жодного сліду чи ґанджу.
Поряд із деревом на маленькому столику лежала знайома червона сорочка, охайно складена вдвоє. Лежали стріла з яскраво-білим оперенням і полірований дерев’яний циліндр із тих, що в них тримають сувої.
Мені в око впав яскравий блиск, і я повернувся, а тоді побачив товстий золотий зливок, який умостився в темній землі поміж коріння дерева. Чи справді це золото? Я нагнувся й торкнувся його. Він холодив мені пальці й був надто важкий, щоб його можна було вирвати з землі однією рукою. Скільки він важить? Сорок фунтів? П’ятдесят? Цього золота вистачило б, щоб я залишався в Університеті вічно, хай як безбожно мені підійматимуть плату за навчання.
Я поволі обійшов стовбур меч-дерева й побачив, що на одній низькій гілці тріпотить клаптик шовку. Ось іще один меч — уже більш пересічний, повислий на такому самому білому шнурку. Три блакитні квітки, перев’язані блакитною стрічкою. Потьмянілий вінтський півгріш. Довгий плаский гострильний камінь, темний від олії.