Выбрать главу

А тоді я пройшов до іншого боку дерева й побачив свій футляр для лютні, невимушено притулений до стовбура.

Побачивши його там і усвідомивши, що хтось заходив до мене в кімнату й забрав футляр у мене з-під ліжка, я сповнився раптового, жахливого гніву. Ще гірше стало через те, що я знав, якої думки адеми про музикантів. Виходить, вони знають, що я не просто варвар, а ще й дешева вульгарна шльондра. Його зоставили там, щоб із мене покепкувати.

Я вже називав ім’я вітру, коли був охоплений жахливим гнівом, у Імрі після того, як Емброуз розбив мою лютню. І я вигукнув його в жаху та гніві, коли мусив захищатися від Фелуріян. Але цього разу знання про нього не прийшло до мене разом із якоюсь сильною емоцією. Я обережно прослизнув у нього так, як простягають руку, ловлячи насінину чортополоху, що летить собі помаленьку.

Тож побачивши свою лютню, я від зіткнення з вихором палких почутів стрімко вилетів із «кружляння листка», наче підбитий каменем горобець. Ім’я вітру розірвалося на шматки, покинувши мене порожнім і сліпим. Оглядаючи божевільний танець листя, я не міг побачити жодної закономірності — бачив лише, як ріже повітря тисяча підхоплених вітром бритв.

Я закінчив повільні оглядини дерева й відчув, як шлунок зав’язується вузлом від тривоги. Завдяки наявності лютні одне стало очевидно: будь-який із цих предметів може бути пасткою, яку мені хтось залишив.

Вашет казала, що випробування — це більше, ніж те, що я принесу від дерева. Річ також була в тому, як я принесу це й що я робитиму з цим опісля. Якщо я витягну важкий золотий зливок і передам його Шегін, чи не покаже це, що я готовий принести школі гроші? Чи це означатиме, що я ладен жадібно хапатися за щось важке й незграбне, хай це й наражає мене на небезпеку?

Те саме стосувалося будь-якої з отих речей. Якби я взяв червону сорочку, мене можна було б сприйняти як людину зі шляхетним прагненням носити її або ж як нахабу, що вважає себе досить вправним, щоби стати до їхніх лав. Іще більшою мірою це стосувалося давнього меча, що там висів. Я не сумнівався, що для адемів він цінний, як дитя.

Я поволі оглянув дерево ще раз, удаючи, ніби замислююся над вибором, але насправді лише тягнучи час. Я нервово оглянув предмети вдруге. Маленька книжечка з латунним замком. Веретено з сірою вовняною ниткою. Гладенький круглий камінець, покладений на чисту білу серветку.

Дивлячись на все це, я збагнув, що будь-який мій вибір можна трактувати в безліч способів. Я й близько не знав достатньо про адемську культуру, щоби здогадуватися, про що може сигналізувати мій предмет.

Та й навіть якби я здогадувався, без імені вітру, що провело б мене назад крізь крону, мене порізало б на шматки під час відходу від дерева. Мабуть, недостатньо сильно, щоби скалічити, але достатньо, щоб дати зрозуміти, що я незграбний варвар, якому тут очевидно не місце.

Я ще раз поглянув на золотий зливок. Якщо оберу його, то принаймні зможу виправдати його вагою незграбний вихід. Можливо, це ще можна буде гарно подати…

Я нервово обігнув дерево втретє. Відчув, як вітер поси­лився, рвучко повіявши так, що гілля заметлялося несамовитіше, ніж раніше. Із мого тіла полився піт, від якого я захолов і затремтів.

І в цю бентежну мить я раптом особливо гостро усвідомив, як несподівано й наполегливо почав тиснути на мене сечовий міхур. Мою біологію не обходила серйозність ситуації, і мене охопило потужне бажання справити природну потребу.

Тож посеред бурі ножів, посередині свого випробування, що також правило за суд наді мною, я думав про те, чи не помочитися на священне меч-дерево на очах у двох десятків гордих і смерто­носних найманців.

Ця думка була така страшна й недоречна, що я вибухнув реготом. А коли сміх вирвався з мене, напруження, яке стис­кало мені шлунок і дряпало м’язи спини, зникло саме собою. Хай який вибір я зроблю, він має бути кращим, аніж помочитися на Латанту.

Тієї миті, коли я вже не кипів від гніву й не був охоплений страхом, я поглянув на листя, що рухалося довкола мене. Раніше, коли мене покидало ім’я вітру, воно завжди меркло, наче сон після пробудження, недосяжне, як луна чи зітхання, що стихає.

Але цього разу вийшло інакше: я годинами спостерігав за тим, як рухається це листя. Я визирнув із-поміж гілок дерева і згадав, як Селеан скакала та крутилася, сміялася й бігла.

І воно знайшлося. Наче ім’я давнього друга, що просто вилетіло на мить із голови. Я поглянув між гілок і побачив вітер. Лагідно вимовив його довге ім’я, і вітер злагіднів. Видихнув його, неначе прошепотів, і вітер уперше, відколи я прийшов до Герта, затих і повністю заспокоївся.