Це був максимально простий витвір рукотворства. Жодної рухомої деталі — просто дві пласкі бляшані смуги, вкриті сиґалдрією, що переносила тепло з одного кінця металевої смуги до іншого. Насправді це був усього-на-всього повільний, неефективний тепловий сифон.
Я присів і поклав пальці на бляшані смуги. Права була тепла — отже, внутрішня половина мала бути відповідно холодною. Проте смуга ліворуч мала кімнатну температуру. Я витягнув шию, щоб поглянути на сиґалдрію, й зауважив у блясі глибоку подряпину, що перекреслювала дві руни.
Цим усе й пояснювалося. Витвір сиґалдрії багато в чому схожий на речення. Приберіть кілька слів — і воно просто стане безглуздим. Мушу сказати, що воно стає безглуздим зазвичай. Іноді пошкоджений витвір сиґалдрії може діяти по-справжньому неприємно. Я насуплено поглянув на бляшану смугу. Рукотворство там було недбале. Руни мали бути зі внутрішнього боку смуги — там, де їх не можна було б пошкодити.
Я попорпався за шинквасом, доки не знайшов у віддаленій частині шухляди забутий молоток для льоду, а тоді обережно вбив дві пошкоджені руни у м’яку поверхню бляхи. Відтак зосередився і знову витиснув їх кінчиком ножа для фруктів на товстій металевій смузі.
Із кухні вийшов Анкер із цілою тарілкою яєць і помідорів.
— Тепер має працювати, — оголосив я.
Почав їсти лише з увічливості, а тоді збагнув, що дійсно голодний.
Анкер оглянув ящик і підняв кришку.
— Отак просто?
— Так само як з усім іншим, — відповів я з наполовину напханим ротом. — Просто, якщо ви розумієте, що робите. Він має працювати. Дайте безліднику один день — і побачите, чи справді він охолоджується.
Я доїв тарілку яєць і випив молоко так швидко, як тільки міг це зробити, не здаючись неґречним.
— Сьогодні мені треба буде взяти гроші, що набігли за випивку, — зауважив я. — Цього семестру оплатити навчання буде складно.
Анкер кивнув і зазирнув у невелику книгу, яку тримав під шинквасом. Порахував увесь ґрейсдельський мед, який я буцімто пив останні два місяці. Відтак він дістав гаманець, відрахував і поклав на стіл десять мідних йотів. Цілий талант — удвічі більше, ніж я очікував. Я спантеличено поглянув на чоловіка.
— Котрийсь із Кілвінових хлопців узяв би з мене не менш як пів таланта, якби прийшов полагодити цю штуку, — пояснив Анкер, копнувши безлідник.
— Я не можу бути певним…
Він замахав рукою, змушуючи мене мовчати.
— Якщо його не полагоджено, я вирахую це з твоєї платні за наступний місяць, — заявив. — Або за допомогою нього змушу тебе грати ще й увечері у відбирок, — Анкер усміхнувся. — Я вважаю це інвестицією.
Я прибрав гроші до гаманця: «Чотири таланти».
***
Прямуючи до Промислу, щоб побачити, чи не було нарешті продано мої лампи, я помітив, як подвір’я перетинає людина зі знайомим обличчям, убрана в темні шати майстра.
— Майстре Елодін! — гукнув я, побачивши, як той наближається до бічних дверей Зали Майстрів. Це була одна з небагатьох будівель, у яких я ще проводив небагато часу, бо там не було майже нічого, крім житла для майстрів та місцевих ґілерів і гостьових кімнат для прибулих арканістів.
Почувши своє ім’я, він обернувся. А тоді, побачивши, як я мчу до нього, закотив очі та знову повернувся до дверей.
— Майстре Елодін! — озвався я, трохи засапаний. — Можна швидко дещо у вас запитати?
— Із погляду статистики це доволі ймовірно, — сказав він і відімкнув двері яскравим латунним ключем.
— То вас можна запитати?
— Сумніваюся, що тебе зупинила б хоч якась сила, відома людству.
Він розчахнув двері й попрямував усередину.
Мене не запрошували, та я все ж прослизнув усередину, за ним. Елодіна було важко відстежити, і я боявся, що, не скориставшись отим шансом, можу зустріти його знову лише за виток.
Я пройшов слідом за ним крізь вузький кам’яний коридор.
— До мене дійшла чутка, буцімто ви збираєте групу студентів для вивчення іменування, — сторожко розпочав я.
— Це не запитання, — сказав Елодін, підіймаючись довгими вузькими сходами.
Я притлумив сильне бажання огризнутися на нього й натомість глибоко вдихнув.
— Чи правда, що ви викладаєте таку дисципліну?
— Так.
— Ви планували взяти до себе й мене?