— Та все ж, — «химерні роздуми», — якщо мені коли-небудь і траплялася людина без жодної тіні на серці, то це, поза сумнівом, було дитя, якому ще й говорити було рано, — Шегін устала, відштовхнувшись від крісельця, і пригладила сорочку обома руками. — Ходімо. Дізнаймося твоє ім’я.
***
Шегін провела нас на вершину крутого кам’янистого схилу.
Ніхто з нас не розмовляв, відколи ми покинули школу. Я не знав, що тепер станеться, та питати начебто було неґречно. Здавалося, це було б нешанобливо — все одно що нареченому посеред власного весілля бовкнути: «Що далі?»
Ми прийшли до трав’янистого виступу з похилим деревом, що міцно трималося за голий камінь кручі. Поряд із деревом були товсті дерев’яні двері. Одна з прихованих адемських осель.
Шегін постукала й сама відчинила двері. Усередині хатинка геть не була схожа на печеру. Її кам’яні стіни були оброблені, а долівка була гладенька й дерев’яна. Також помешкання виявилося набагато більшим, аніж я очікував, із високою стелею та шістьма дверима, що вели далі вглиб кам’яної кручі.
За низеньким столиком сиділа жінка, яка переписувала щось із однієї книги до іншої. Волосся в неї було біле, а лице — зморщене, наче старе яблуко. Тут мені спало на думку, що це — перша людина, яку я застав за читанням чи писанням, відколи прибув до Герта.
Старенька привіталася кивком із Шегін, а тоді повернулася до Вашет, і в кутиках її очей з’явилися зморшки. «Радість».
— Вашет, — мовила вона, — я не знала, що ти вернулася.
— Маґвін, ми прийшли по ім’я, — сказала Шегін. «Ґречне офіційне прохання».
— Ім’я? — спантеличено перепитала Маґвін. Вона перевела погляд із Шегін на Вашет, а тоді її погляд перейшов позад них, до мене. До мого яскраво-рудого волосся й забинтованої руки. — А… — вимовила вона, раптом спохмурнівши.
Маґвін згорнула свої книги й зіп’ялася на ноги. Спина в неї була зігнута, і йшла вона дрібними кроками, човгаючи. Жестом покликала мене вперед і поволі обійшла круг мене, уважно оглядаючи мене згори донизу. На моє лице вона старалася не дивитися, зате взялася за мою незабинтовану руку й перевернула її, щоб поглянути на долоню й кінчики пальців.
— Хотіла б почути, як ти щось кажеш, — заявила вона, не зводячи пильного погляду з моєї руки.
— Як забажаєте, шановна формувачко імен, — відповів я.
Маґвін поглянула на Шегін.
— Він кепкує з мене?
— Не думаю.
Маґвін іще раз обійшла мене, водячи руками по моїх плечах, передпліччях, карку. Провела пальцями крізь моє волосся, а тоді зупинилася переді мною й зазирнула мені просто у вічі.
Очі в неї були як в Елодіна. Не у дрібницях. Елодінові були зелені, гострі та глузливі. У Маґвін вони були сірі, як зазвичай у адемів, трохи вологі й червоні по краях. Ні, схожість полягала в тому, як вона на мене дивилася. З усіх інших людей, яких я зустрічав, лиш Елодін умів дивитися так на когось, неначе на книжку, яку знічев’я гортав.
Коли Маґвін уперше зустрілася зі мною поглядом, із мене наче висмоктало все повітря. На якусь коротеньку мить я вирішив, ніби її могло вразити побачене, та це, напевно, була лише моя тривожність. Останнім часом я надто часто опинявся на межі катастрофи, і попри те, як добре минуло моє недавнє випробування, почасти досі чекав на щось раптове і страшне.
— Мейдре, — сказала Маґвін, не зводячи погляду з моїх очей. Відтак опустила погляд і повернулася до своєї книги.
— Мейдре? — перепитала Вашет із ноткою суму в голосі. Можливо, вона сказала б щось іще, але Шегін простягнула руку й нагородила її різким потиличником.
Саме в такий спосіб Вашет тисячу разів за останній місяць карала мене. Я не втримався й розсміявся.
Вашет і Шегін гнівно витріщилися на мене. Справді гнівно витріщилися.
Маґвін повернулася до мене. Засмученою вона не здавалася.
— Ти смієшся з імені, яке я тобі дала?
— У жодному разі, Маґвін, — запевнив я, щиро постаравшись показати забинтованою рукою жест «повага». — Імена — річ важлива.
Вона продовжила пильно дивитися на мене.
— А що варвар може знати про імена?
— Дещо, — відповів я, знову незграбно заворушивши перев’язаною рукою. Без неї я не міг надавати своїм словам витончених відтінків значення. — Далеко звідси я взявся вивчати такі речі. Я знаю більше за багатьох, але все одно лише трохи.
Маґвін довго дивилася на мене.
— Тоді ти неодмінно знаєш, що нікому не маєш говорити про своє нове ім’я, — заявила вона. — Це річ особиста, і ділитися нею небезпечно.
Я кивнув.
Маґвін це, схоже, задовольнило, і вона знов опустилася на своє крісло й розгорнула книжку.