— Вістря заважке для мене.
Вашет, схоже, не надто здивувавшись, повернула на стіну й цей меч.
Так воно було й далі. Вашет підіймала мечі та здебільшого відкидала їх без жодного слова. Ще три вклала мені в руки, наказуючи виконувати різні частини кетану, а тоді повертала їх на стіну, не питаючи моєї думки.
Уздовж другої стіни Вашет ішла повільніше. Вона вручила мені злегка вигнутий меч, як у Пенте. Коли я побачив, що він має такий самий бездоганно-сірий відполірований клинок, як у Вашет, мені перехопило подих. Я обережно взяв зброю, та її руків’я не підійшло моїм пальцям. Повернувши меч, я побачив, як на обличчі Вашет яскраво відбилося полегшення.
Просуваючись уздовж стіни, Вашет раз у раз нишком позирала на Шегін. У ті миті вона дуже мало скидалася на мою самовпевнену, чванькувату вчительку й дуже сильно скидалася на молоду жінку, що відчайдушно сподівається почути хоч якусь пораду. Шегін залишалася незворушною.
Урешті Вашет, рухаючись дедалі повільніше, дійшла до третьої стіни. Тепер вона приділяла увагу майже всім мечам і повертала їх на місце далеко не відразу.
А тоді вона поволі торкнулася ще одного меча з відполірованим сірим клинком. Забрала його зі стіни, взялася за нього й неначе постарішала на десять років.
Стараючись не дивитися на Шегін, Вашет вручила меч мені. У цього меча гарда була трохи видовжена й вигнута так, щоб забезпечувати сякий-такий захист кисті руки. Це було геть не схоже на повноцінну гарду. Із такою громіздкою штукою від половини кетану не було б жодної користі. Однак вона, судячи з вигляду, могла дати трохи більше захисту моїм пальцям, а це мене приваблювало.
Тепле руків’я лягло мені в долоню плавно, наче гриф моєї лютні.
Перш ніж Вашет устигла віддати наказ, я виконав «діва розчісує волосся». Наче потягнувся після тривалого сну в незручній позі. Плавно перейшов до «дванадцяти каменів» і на одну коротку мить відчув себе граційним, як Пенте в бою. Зробив «падіння чаплі». Вийшло солодко і просто, як поцілунок.
Вашет простягнула руку, щоб забрати меч. Я не хотів його віддавати, та все ж віддав. Знав, що це — найгірші час і місце, щоби влаштувати сцену.
Тримаючи меч у руці, Вашет повернулася до Шегін.
— Цей для нього, — заявила вона. І тоді вперше, відколи я спізнався зі своєю вчителькою, здалося, ніби вона начисто позбулася здатності сміятися. Її голос став тонким і сухим.
Шегін кивнула.
— Згодна. Ти молодчина, що знайшла його.
Вашет явно полегшало на серці, хоча її обличчя й досі видавалося трохи враженим.
— Можливо, він якось урівноважить його ім’я, — зауважила вона і простягнула меч Шегін.
Та зробила жест «відмова».
— Ні. Твій учень. Твій вибір. Твоя відповідальність.
Вашет забрала зі стіни піхви і вклала в них меч. Відтак повернулася та простягнула його мені.
— Він зветься Сайсере.
— Цезура? — перепитав я, вражений цим іменем. Хіба не так Сім називав розрив посеред рядка в старовінтському віршуванні? Мені дарують меч поета?
— Сайсере, — тихо повторила вона так, ніби вимовляла ім’я Бога. Вашет відступила, і я відчув, як вага меча знов опускається на мої руки.
Відчувши, що від мене чогось очікують, я витягнув меч із піхов. При цьому шкіра й метал неначе тихенько прошепотіли його ім’я: «Сайсере». У мене в руці він здавався легким. Клинок у нього був бездоганний. Я плавно повернув його в піхви, і він видав інакший звук. Подібний до розриву рядка. Він сказав: «Цезура».
Шегін відчинила внутрішні двері, і ми вийшли так само, як прийшли. Тихо і з повагою.
***
Решта дня минула аж ніяк не захопливо. Вашет з упертою, невеселою наполегливістю навчала мене дбати про меч. Чистити та змащувати його. Розбирати й заново збирати. Закріплювати піхви на плечі або стегні. Показувала, як через трохи збільшену гарду доведеться змінити деякі хвати й рухи кетану.
Меч був не мій. Меч належав школі. Належав Адемре. Я мав повернути його, втративши здатність битися.
Зазвичай я не терплю знов і знов чути те саме, та тоді дозволяв Вашет патякати що завгодно. Це було найменше, що я міг зробити: дозволити їй трішки повторюватися, коли вона була відверто стривожена й намагалася заспокоїти розум.
Десь на п’ятнадцятому повторі я запитав, що робити, якщо меч зламається. Не ефес, не гарда, а сам клинок. Тоді його слід повернути?
Вашет поглянула на мене з розпачем — таким щирим, що він межував із жахом. Відповідати вона не стала, і я заповзявся більше нічого не питати до кінця ранку.
***
Після обіду Вашет знову відвела мене до печери Маґвін. Настрій у моєї вчительки, схоже, дещо покращився, та вона ще була далеко не така товариська, як зазвичай.