— Маґвін розповість тобі історію Сайсере, — оголосила вона. — Неодмінно запам’ятай її.
— Його історію? — перепитав я.
Вашет знизала плечима.
— Адемічною це називається «атас». Це історія твого меча. Всіх, хто його носив. Їхніх діянь. Ти повинен це знати.
Ми дісталися вершини стежки та стали перед дверима Маґвін. Вашет серйозно поглянула на мене.
— Поводься якомога краще й будь дуже ґречним.
— Так і буде, — сказав я.
— Маґвін — важлива персона, і ти маєш уважно слухати її слова.
— Так і буде, — пообіцяв я.
Вашет постукала у двері й завела мене всередину.
Маґвін сиділа за тим самим столом, що й раніше. Як я зрозумів, вона переписувала ту саму книгу. Побачивши Вашет, Маґвін усміхнулася, а тоді помітила мене і на її обличчі відбилася знайома адемська байдужість.
— Маґвін, — промовила Вашет. «Надзвичайно ґречне прохання». — Цій людині потрібен атас її меча.
— Який меч ти йому знайшла? — запитала Маґвін і примружилася так, що її лице зморщилося ще більше.
— Сайсере, — повідомила Вашет.
Маґвін засміялася — мало не захихотіла. Встала з крісла.
— Не можу сказати, що здивована, — промовила вона і зникла за дверима, що вели вглиб кручі.
Вашет вийшла геть, а я стояв собі на місці зніяковілий, наче в одному з тих жахливих снів, коли людина стоїть на сцені й не може згадати, що їй говорити та яку роль вона взагалі мала грати.
Маґвін повернулася з грубою книгою в бурій шкіряній палітурці. Коли вона зробила жест рукою, ми посідали у крісла одне навпроти одного. Маґвін дісталося шкіряне крісло з товстими подушками. Мені — ні. Я сів, поклавши на коліна Цезуру. Почасти тому, що це здавалося доречним, а почасти — тому, що мені подобалося відчувати її під рукою.
Маґвін розгорнула книгу. Коли вона розклала палітурку на колінах, та затріщала. Трохи погортавши сторінки, Маґвін знайшла те місце, якого шукала.
— Першим був Чейл, — зачитала вона, — який витворив мене у вогні з невідомою метою. Він носив мене, а тоді покинув.
Маґвін підвела погляд, не в змозі зробити жодного жесту, позаяк обидві її руки були зайняті великою книгою.
— Ну? — поцікавилася вона.
— Що я, на твою думку, маю зробити? — ґречно запитав я. Я не міг жестикулювати через пов’язки. З нас вийшла гарна парочка напівнімих.
— Повтори це у відповідь, — роздратовано пояснила вона. — Тобі потрібно вивчити все це.
— Першим був Чейл, — сказав я, — який витворив мене у вогні з невідомою метою. Він носив мене, а тоді покинув.
Маґвін кивнула і продовжила:
— Далі була Етайн…
Я повторив. Так тривало десь із пів години. Власник за власником. Ім’я за ім’ям. Заяви про відданість і вбиті вороги.
Попервах імена й місця вабили. Далі, з плином часу, цей список почав мене пригнічувати, бо майже кожна його частина закінчувалася смертю власника. І смерть ця не була спокійною. Хтось загинув на війні, хтось — на дуелі. Багато хто був просто «вбитий» чи «забитий» кимось без натяків на обставини. Було згадано вже тридцятеро власників, а я не почув нічого схожого на «спокійно покинув цей світ уві сні, оточений гладкими онуками».
Відтак список перестав пригнічувати й натомість став просто нудним.
— Далі була Фінол, світлоока та ясноока, — уважно повторив я. — Щире кохання Дульсена. Власноруч забила двох дарун, а відтак була вбита ґременами під Дроссен Тором.
Я прокашлявся, перш ніж Маґвін устигла зачитати ще один уривок, і сказав:
— Дозволь запитати. Скільки людей за всі ці роки носило Цезуру?
— Сайсере, — різко виправила вона. — Не смій змінювати ім’я. Воно означає «ламати», «ловити» й «літати».
Я опустив погляд на меч у піхвах, який лежав у мене на колінах. Відчув його вагу, холод металу під своїми пальцями. Над піхвами виднілася тоненька смужка гладенького сірого клинка.
Як би його сказати це так, щоб вам було зрозуміло? Ім’я «Сайсере» було чудове. Тонке, ясне, небезпечне. Воно пасувало мечу так, як рукавичка пасує руці.
Однак це ім’я було неідеальне. Цей меч звався Цезура. Цей меч був різким розривом посеред рядка в ідеальній строфі. Був перерваним подихом. Був гладенький, швидкий, різкий і смертоносний. Це ім’я не пасувало, наче рукавичка. Воно пасувало, наче шкіра. Ба більше. Воно було кісткою, м’язом, рухом. Усе це і є рука. А Цезура була мечем. Іменем і річчю водночас.
Я не можу пояснити, звідки знав це. Але я це знав.
До того ж я вирішив: якщо я вже буду іменувачем, то цілком можу обирати ім’я власному мечу.