Я покрокував за нею. Поки ми йшли, всі в натовпі робили жести, що так чи інакше виражали повагу до неї. Маґвін привела мене до початку стежки. Там стояв сірий кам’яний блок, трохи вищий, аніж мені по коліно, й такий самий, як ті, що стояли на кожному повороті стежки.
Старенька жестом наказала мені вилізти на камінь. Я поглянув на гурт адемів і несподівано для самого себе відчув страх перед глядачами.
Трохи нагнувся й тихенько заговорив до Маґвін.
— Чи годиться підвищувати голос, декламуючи це? — нервово запитав я. — Не хочу нікого образити, та без цього мене не почують ті, хто стоїть іззаду.
Маґвін уперше всміхнулася мені, і її зморшкувате лице стало несподівано милим. Погладила мене по руці.
— Тут гучний голос не образить нікого, — запевнила вона із жестом «розважлива поміркованість». — Давай.
Я відстебнув Сайсере й віддав його. Тоді Маґвін підштовхнула мене до каменя.
Я декламував атас, тимчасом як Маґвін стежила за мною. Я був упевнений у своїй пам’яті, та це все одно діяло на нерви. Я замислився, що станеться, якщо я пропущу котрогось власника чи забуду якесь ім’я.
Закінчив я майже за годину. Адеми слухали мене в майже моторошній тиші. Коли ж я закінчив, Маґвін подала мені руку, допомагаючи злізти з каменя, як подають руку дамі, що виходить із карети. А тоді вказала догори пагорба.
Я витер піт на долоні й, пішовши вздовж стежки, взявся за дерев’яне руків’я дуельного меча. Червоні шати Карсерет були щільно закріплені на її довгих руках і широких плечах. Шкіряні ремені, якими вона користувалася, були ширші й товщі, ніж у Темпі. Також видавалося, що забарвлення в них яскравіше; не знаю, чи не пофарбувала вона їх спеціально до того дня. Підійшовши ближче, я угледів, що в Карсерет іще стухають залишки синця під оком.
Побачивши, що я за нею стежу, Карсерет повільним цілеспрямованим рухом відкинула свій дерев’яний меч. Вона показала жест «зневага» досить широко, щоб його було видно на півгрошових місцях у хвості натовпу.
Юрба забурмотіла, і я зупинився, не знаючи напевне, що робити. Трохи подумавши, також поклав тренувальний меч край стежини та продовжив іти.
Карсерет чекала посередині плаского, порослого травою кола футів із тридцять у діаметрі. Земля там була м’яка, тож за звичайних обставин я не боявся б, що мене кинуть. Але саме за звичайних. Вашет уже пояснила мені різницю між киданням людини на землю й киданням людиною об землю. Перше відбувається у ґречному поєдинку. До другого вдаються у справжньому бою з намірами покалічити чи вбити супротивника.
Ще перебуваючи не надто близько, я став у вже знайому бійцівську стійку. Здійняв руки, зігнув коліна і притлумив бажання стати навшпиньки, бо знав, що відчую себе швидшим і в результаті зіпсую рівновагу. Я глибоко вдихнув, аби заспокоїтись, і поволі посунув до Карсерет.
Карсерет стала в подібну стійку і, не встиг я опинитися там, куди вона могла дотягнутися, зробила обманний випад у мій бік. Вона просто злегка ворухнула долонею та плечем, але я через тривогу щиро купився на це й відскочив, як переляканий кролик.
Карсерет опустила руки та стала прямо, облишивши бійцівську стійку. «Веселість, — сказала вона широким жестом, — запрошення». А тоді покликала мене до себе обома руками. Я почув, як із натовпу внизу долинуло кілька смішків.
Хай як принижувало її ставлення, я жадав скористатися з того, що вона втратила пильність. Я покрокував уперед і обережно спробував зробити «руки-ножі». Надто обережно. Тож Карсерет відступила, навіть не підіймаючи рук для захисту.
Я знав, що вона перевершує мене як бійця. Отже, моєю єдиною надією було зіграти на її емоціях, які вже розгорілися. Якщо я зможу її розлютити, вона може наробити помилок. Якщо вона наробить помилок, я, можливо, зумію перемогти.
— Першим був Чейл, — проказав я й нагородив її найширшою, найбільш варварською усмішкою, на яку був здатен.
Карсерет підступила на крок ближче.
— Зараз я розчавлю твої гарненькі ручки, — процідила вона бездоганною атурською. Ще не договоривши, простягнула руку й несамовито спробувала за мене вхопитися.
Вона намагалася злякати мене, щоб я відсахнувся й утратив рівновагу. І, якщо чесно, від її відверто отруйного голосу хотілося зробити саме це.
Але я був готовий. Я опирався несвідомому бажанню відсторонитися. При цьому я на мить заціпенів, не відступаючи й не просуваючись.
Ясна річ, саме цього й чекала насправді Карсерет — півсекундного вагання, поки я боротимусь із бажанням утекти. Вона подолала відстань між нами за один легкий крок і впіймала мене за зап’ясток. Долоня в неї була міцна, як залізний обруч.