Я не думаючи скористався цікавою дворучною версією «проривного лева» від Селеан. Ідеальною для маленької дівчинки, що пручається в руках дорослого чоловіка, чи безнадійно перевершеного музиканта, що намагається втекти від адемської найманки.
Я повернув собі контроль над рукою, і цей нестандартний рух трішечки здивував Карсерет. Я скористався цим і швидко атакував «сіянням ячменю», добряче вдаривши кісточками пальців по м’ясу зі внутрішнього боку її біцепса.
Удар був не сильний: надто вже близько до неї я перебував. Але якби мені вдалося влучити по нерву як треба, від цього удару в неї заніміла б рука. Це не просто ослабило б Карсерет із лівого боку, а ускладнило б усі рухи кетану, що передбачають застосування двох рук. Суттєва перевага.
Я досі залишався дуже близько, тож негайно долучив до «сіяння ячменю» «поворот жорен», а тоді коротко та твердо штовхнув Карсерет, аби позбавити її рівноваги. Мені вдалося торкнутись її обома руками й навіть відштовхнути її назад дюйми на чотири, але рівноваги Карсерет і близько не втратила.
Тоді я побачив її очі. Колись я вже думав, що вона сердита, але порівняно з цією миттю то було дрібницею. Тепер я зумів ударити її по-справжньому. І не один раз, а двічі. Варвар, який навчався менш ніж два місяці, двічі вдарив її на очах у всіх у школі.
Я не можу описати її вигляд. А якби й міг, то це не пояснило б вам, як усе було насправді, бо її лице залишалося майже цілковито байдужливим. Натомість скажу от що. Я за всеньке життя нікого не бачив таким лютим. Ані Емброуза. Ні Гемма. Ні Денну, коли я розкритикував її пісню, ні мейра, коли я йому опирався. Їхній гнів був блідою свічкою порівняно з вогнем кузні, що палав у очах Карсерет.
Але навіть тоді, коли її гнів розквітнув сповна, вона продовжувала цілковито контролювати себе. Вона не кидалася несамовито в атаку й не гарчала на мене. Тримала слова в собі, спалюючи їх, наче хмиз.
У цьому бою я не міг перемогти. Однак мої руки рухалися машинально, навчені за сотні годин тренувань користатися з її близькості. Я ступив уперед і спробував ухопитися за неї, щоб виконати «грім угору». Її руки викинулися вперед, відбиваючи напад. А тоді Карсерет атакувала «човнярем на причалі».
Мені здається, що вона не сподівалася дотягнутися. Більш компетентний супротивник уникнув би цього чи заблокував би. Однак я дозволив собі поставити ноги трохи неправильно, тож утратив рівновагу, рухався повільно, а її нога влучила мені в живіт і штовхнула.
«Човняр на причалі» — це не швидкий удар ногою, що має ламати кістки. Це удар ногою, що позбавляє супротивника рівноваги. Позаяк я вже втратив рівновагу, він одразу збив мене з ніг. Я неприємно гепнувся на спину, а тоді покотився й зупинився, перетворившись на негарне плетиво кінцівок.
Тут дехто міг би сказати, що я невдало впав і явно був занадто отетерілий, щоб стати на ноги та продовжити бій. Ще хтось міг би сказати, що падіння, хоч і було незграбне, вийшло не таким уже й жорстким, а я, звісно, ставав на ноги й після дечого гіршого.
Особисто я вважаю, що межа між отетерінням і мудрістю часом буває дуже тонкою. Наскільки тонкою, мабуть, вирішувати вам.
Розділ сто двадцять сьомий. Гнів
— Що ти собі думав? — поцікавився Темпі. «Розчарування. Сувора догана». — Яким дурнем треба бути, щоб відкласти меча?
— Вона перша відкинула меч! — обурився я.
— Лише для того, щоб тебе приманити, — сказав Темпі. — Лише заради пастки.
Я пристібав піхви Цезури так, щоб її ефес повис у мене над плечем. Після мого програшу особливих церемоній не було. Маґвін просто повернула мій меч і всміхнулася мені, втішно погладжуючи по руці.
Я подивився, як унизу поволі розсіюється натовп, і показав Темпі жест «увічлива недовіра».
— Мені слід було залишити меч при собі, коли вона була беззбройна?
— Так! — «Цілковита згода». — Вона вп’ятеро краща бійчиня, ніж ти. У тебе міг би бути шанс, якби ти залишив при собі меч!
— Темпі має рацію, — почув я голос Шегін позаду себе. — Знання ворога відповідає летані. Коли бій неминучий, розумний боєць користується будь-якою перевагою.
Я повернувся й побачив, як вона крокує стежкою вниз. Поряд із нею йшла Пенте.
Я зробив жест «увічлива впевненість».
— Якби я залишив меча при собі й переміг, люди подумали б, що Карсерет була дурною, і зненавиділи б мене за те, що я дістав незаслужений ранг. А якби я залишив меча при собі та програв, це стало би приниженням. Ані те, ані те не грає мені на руку, — я по черзі глянув на Шегін і Темпі. — Хіба я помиляюся?