Выбрать главу

Елодін зупинився на сходах і повернувся до мене. Темна мантія майстра йому якось не личила. Волосся в нього було скуйовджене, а лице — занадто молоде, майже хлоп’яче.

Він на одну довгу хвилину витріщився на мене. Зміряв поглядом, наче я був конем, а він думав, чи не поставити на мене, або я був половиною яловичої туші, а він думав, чи не продати мене на вагу.

Але то було дрібницею порівняно з тим, як він зазирнув мені в очі. Якусь мить це просто бентежило. А тоді мені мало не здалося, ніби світло на сходах пригасло. Або ж мене раптом заштовхнули глибоко під воду й тиск заважає мені повноцінно вдихнути.

— А щоб тебе, недоумку! — почув я знайомий голос, який неначе долинав десь іздалеку. — Якщо знову ціпенієш, то май совість — роби це в Гавані й позбав нас необхідності везти туди твою заляпану піною тушу. Або просто посунься.

Елодін відвів погляд від мене, і раптом усе знову стало ­ясним і чистим. Я насилу стримався, щоб не набрати повні легені повітря.

Сходами гучно зійшов майстер Гемм, який грубо відштовх­нув Елодіна вбік. Побачивши мене, він пирхнув.

— Ну звісно. Тут ще й недонедоумок. Можна порекомендувати тобі книжку? Прекрасне чтиво, під назвою «Коридори, їхня форма та функції: посібник для розумово неповноцінних».

Він гнівно зиркнув на мене, а коли я не став одразу відскакувати, неприємно всміхнувся.

— Ах, але ж тобі досі заборонено вхід до Архівів, чи не так? Мені домовитися про донесення відповідної інформації до тебе у формі, більш підхожій для таких, як ти? Можливо, комічної п’єси чи якоїсь лялькової вистави?

Я відступив убік, а Гемм промчав повз мене, бурмочучи собі під носа. Елодін уп’явся лютим поглядом у широку спину другого майстра. Лише тоді, коли Гемм завернув за ріг, Елодін знову зосередився на мені.

Він зітхнув.

— Можливо, було б краще, якби ти, ре’ларе Квоуте, займався іншими науками. Дал плекає симпатію до тебе, та й Кілвін теж. Із ними ти, схоже, добре просуваєшся вперед.

— Але ж, пане, — заговорив я, стараючись не виказувати голо­сом розпачу, — саме ви підтримали моє підвищення до ре’лара.

Він повернувся і знову почав підійматися сходами.

— Тоді ти маєш цінувати мої мудрі поради, хіба ні?

— Але якщо ви навчаєте інших студентів, то чому не мене?

— Тому що ти надто завзятий, щоб виявити належну терп­лячість, — легковажно заявив він. — Занадто гордий, щоб слухати як годиться. І однозначно занадто розумний. Це гірше за все.

— Деякі майстри віддають перевагу розумним студентам, — пробурмотів я, коли ми вийшли в широкий коридор.

— Так, — погодився Елодін. — Дал, Кілвін, Арвіл полюбляють розумних студентів. Іди навчайся в когось із них. Це суттєво полегшить життя нам обом.

— Але ж…

Елодін різко спинився посеред коридору.

— Гаразд, — мовив він. — Доведи, що тебе варто навчати. Похитни мої уявлення аж до підвалин. — Він театрально обмацав свою мантію, неначе шукаючи якийсь предмет, що загубився в кишені. — На превеликий жаль для себе, я ніяк не можу подолати ці двері, — постукав у них суглобом пальця. — Що зробив би в цій ситуації ти, ре’ларе Квоуте?

Я всміхнувся, хоча загалом був роздратований. Годі було обрати виклик, більш підхожий до моїх талантів. Я витягнув із кишені плаща довгий тонкий шматок пружинної сталі, а тоді став на коліна перед дверима та придивився до замкової шпарини. Замок був солідний, зроблений надовго. Але великі важкі замки, хоч вони і вражають виглядом, насправді легше долати, якщо про них добре дбають.

Цей був із таких. За три повільні вдихи й видихи я підчепив його й почув приємне «цок-клац». Підвівся, обтрусив коліна й театрально відчинив двері всередину.

Елодін, своєю чергою, видавався дещо враженим. Коли двері розчахнулися, в нього здійнялися брови.

— Розумно, — сказав він, увійшовши досередини.

Я пішов за ним по п’ятах. Досі я не роздумував по-справжньому, який вигляд мають кімнати Елодіна. Але нізащо не подумав би, що вони можуть бути хоч трохи схожими на це.

Вони були величезні й розкішні, з високими стелями й товс­тими килимами. На стінах були старі дерев’яні панелі, а ви­сокі вікна пропускали перше ранкове сонячне світло. Олійні картини й масивні, дуже старі дерев’яні меблі. Це було дивовижно звичайно.

Елодін хутко подолав вхід, пройшов опоряджену зі смаком вітальню, а тоді зайшов до спальні. А втім, її краще називати опочивальнею. Вона була величезна, з ліжком під балдахіном завбільшки з човен. Елодін розчахнув дверцята одежної шафи й заходився витягати звідти кілька довгих темних мантій, схожих на ту, яку носив сам.