Або це було запитання з однієї з тих книжок, які Брандер відклав для підготовки, або його було вигадано спеціально для того, щоб мене зрізати. Зважаючи на те що Брандер і Гемм товаришували, я підозрював останнє.
Я заплющив очі, уявив мапу цивілізованого світу й висловив найімовірніший здогад.
— У Тарбієні? — сказав я. — Можливо, десь в Іллі? — розплющив очі. — Чесно? Гадки не маю.
Брандер зробив позначку на якомусь папірці.
— Майстре-Іменувачу, — озвався він, не підводячи погляду.
Елодін усміхнувся мені — пустотливо, багатозначно, — і раптом мене охопив страх: а може, він розповість про мою роль у тому, що ми робили того ж ранку в кімнатах Гемма?
Натомість він театрально показав три пальці.
— Ти тримаєш у руці три піки, — промовив Елодін. — А п’ять пік уже розіграно, — він склав пальці докупи й серйозно поглянув на мене. — Скільки пік усього?
— Вісім, — сказав я.
Решта майстрів злегка засовались. Арвіл зітхнув. Кілвін зігнув спину. Гемм і Брандер дозволили собі перезирнутися й закотити очі. Загалом у всіх відчувалося давно стримуване роздратування.
Елодін набурмосився на них.
— Що таке? — запитав він із різкою ноткою в голосі. — Ви хочете, щоб я серйозніше ставився до цієї дурної забавки? Хочете, щоб я ставив йому запитання, на які може відповісти лиш іменувач?
Тут інші майстри застигли, ніяковіючи та стараючись не дивитися йому в очі. Єдиним винятком був Гемм, який відверто сердито зиркнув на нього.
— Гаразд, — промовив Елодін і знову повернувся до мене. Очі в нього були темні, а в голосі вчувався якийсь дивний резонанс. Голос не був гучним, але неначе заповнював усю залу, коли Елодін говорив. Він не залишав місця для жодного іншого звуку. — Куди йде місяць, — похмуро запитав Елодін, — коли покидає наше небо?
Коли він замовк, у приміщенні запала якась неприродна тиша. Неначе його голос залишив по собі дірку в світі.
Я зачекав у надії дізнатися, чи не криється за цим запитанням щось більше.
— Гадки не маю, — визнав я. Після голосу Елодіна мій здавався вельми тонким і нереальним.
Елодін знизав плечима, а тоді милостиво показав рукою на інший бік столу.
— Майстре-Симпатику.
Елкса Дал був єдиним, хто явно почувався справді комфортно в офіційному одязі. Його темна борода й худорляве лице, як завжди, нагадали мені злих чарівників у безлічі поганих атурських п’єс. Він співчутливо поглянув на мене.
— Як щодо зв’язування для лінійного гальванічного тяжіння? — спитав він, не замислюючись.
Я з легкістю відтарабанив відповідь.
Він кивнув.
— Яка відстань непереборного розпаду заліза?
— П’ять із половиною миль, — сказав я, відповівши так, як було написано в підручнику, хоча термін «непереборний» мені не надто подобався. Пересунути будь-яку суттєву кількість енергії більш ніж на шість миль і справді неможливо з погляду статистики, та шукати щось за допомогою симпатії все ж можна й на значно більших відстанях.
— Скільки тепла знадобиться, щоб повністю випарувати унцію води, що закипіла?
Я пригадав що зміг із таблиць випарування, з якими працював у Промислі.
— Сто вісімдесят тавмів, — відповів я з упевненістю, якої насправді не відчував.
— Як на мене, незле, — сказав Дал. — Майстре-Алхіміку?
Мандраґ зневажливо махнув плямистою рукою.
— Я пас.
— Він добре відповідає на запитання про піки, — зауважив Елодін.
Мандраґ нахмурився на нього.
— Майстре-Архівісте.
Лоррен поглянув на мене згори вниз. Його видовжене обличчя не виражало нічого.
— Які правила Архівів?
Тут я зашарівся й опустив погляд.
— Рухатися тихо, — заговорив. — Поважати книжки. Слухатися канцелярів. Жодної води. Жодних харчів, — ковтнув. — Жодного вогню.
Лоррен кивнув. Ніщо в його тоні чи поведінці не вказувало на якесь несхвалення, та від цього ставало лише гірше. Він перевів погляд на той бік столу.
— Майстре-Рукотворцю.
Я подумки лайнувся. За останній виток я прочитав усі шість книжок, які майстер Лоррен відклав для підготовки ре’ларів. Тільки на «Падіння імперії» Фелтемі Рейса в мене пішло десять годин. Я мало чого хотів більше, ніж доступу до Архівів, і відчайдушно сподівався вразити майстра Лоррена, відповівши на будь-яке запитання, що стрельне йому в голову.