Джаксім зробив запис у книзі, а тоді виписав мені квитанцію. Я обережно склав папірець і сховав його в гаманці. Він не мав приємної ваги монет, але збільшив мої загальні статки до шести талантів із лишком. Сума дуже велика, та все одно недостатня.
Якби я не зірвався на Геммові, мені, можливо, призначили б досить невелику плату за навчання. А ще я міг би більше повчитись або заробити більше грошей, якби не був змушений майже два дні поспіль ховатися в себе в кімнаті, ридаючи й лютуючи зі сливовим присмаком у роті.
Мені блиснула думка.
— Мабуть, варто взятися за дещо нове, — невимушено сказав я. — Мені знадобиться невеличкий тигель. Три унції бляхи. Дві унції бронзи. Чотири унції срібла. Котушка тонкого золотого дроту. Мідн…
— Секунду, — перебив мене Джаксім. Він знову провів пальцем уздовж мого імені у книзі. — У мене не записано, що ти маєш дозвіл на золото чи срібло, — Джаксім підвів погляд на мене. — Це помилка?
Я завагався: брехати не хотілося.
— Не знав, що такий дозвіл потрібен, — зізнався я.
Джаксім багатозначно всміхнувся мені та сказав:
— Ти не перший, хто намагається щось таке втнути. Жорстка плата за навчання?
Я кивнув.
Він співчутливо скривився.
— Вибач. Кілвін знає: якщо він не буде обережним, Запаси можуть перетворитися на ятку лихваря, — Джаксім згорнув книгу. — Доведеться тобі йти до ломбарду, як усім.
Я підняв руки, показуючи їх з обох боків — мовляв, коштовностей не маю.
Джаксім поморщився.
— Паршиво. Я знаю непоганого лихваря на Срібному дворі — бере всього по десять відсотків на місяць. Теж схоже на видирання зубів, але краще, ніж у більшості.
Я кивнув і зітхнув. На Срібному дворі тримали свої заклади члени гільдії лихварів. На мене вони й не глянули б.
— Це однозначно краще, ніж траплялося мені раніше, — визнав я.
***
Я обдумав усе дорогою до Імрі, відчуваючи на одному плечі знайому вагу лютні.
Становище в мене було скрутне, але не жахливе. Жоден представник гільдії лихварів не позичив би грошей сироті з едема ру без застави, але можна було взяти потрібні гроші в Деві. Та все ж мені хотілося, щоб до цього не дійшло. В неї не просто були здирницькі відсотки — також я побоювався того, яких послуг вона може від мене зажадати, якщо я раптом не поверну позики вчасно. Я сумнівався, що вони будуть дрібними. Або простими. Або однозначно законними.
Отаке крутилося в моїй голові, поки я перетинав Кам’яний міст. Я зайшов до аптеки, а відтак подався до «Сірого чоловіка».
Відчинивши двері, я побачив, що «Сірий чоловік» — це пансіон. Він не мав загальної зали, де можна було би збиратися й випивати. Натомість була маленька, ошатно оформлена вітальня, в якій стояв гарно вбраний швейцар, що глипав на мене з несхваленням, а може, і з відвертою огидою.
— Чим можу допомогти, юначе? — запитав він, коли я ввійшов у двері.
— Я прийшов до однієї юної дами, — пояснив я. — Її звати Дінаель.
Він кивнув.
— Зараз подивлюся, чи присутня вона.
— Не завдавайте собі клопоту, — попросив я й пішов до сходів. — Вона на мене чекає.
Чоловік заступив мені шлях і сказав:
— На жаль, це неможливо. Але буду радий перевірити, чи присутня дама.
Він простягнув руку. Я поглянув на неї.
— Ваша візитівка? — мовив чоловік. — Щоб передати її юній дамі.
— Як ви можете віддати їй мою візитівку, якщо не впевнені, що дама присутня? — запитав я.
Швейцар іще раз усміхнувся мені. Усмішка була люб’язна, ґречна й відверто неприємна — настільки, що я особливо придивився до неї й закарбував у пам’яті. Така усмішка — це витвір мистецтва. Як людина, що виросла на сцені, я міг оцінити її з низки причин. У певних соціальних умовах така усмішка подібна до ножа, і вона могла колись стати мені у пригоді.
— А… — промовив швейцар. — Дама присутня, — сказав він, зробивши невеликий наголос. — Але це не конче означає, що вона присутня для вас.
— Можете сказати їй, що прийшов Квоут, — додав я, швидше звеселений, аніж ображений. — Я зачекаю.
Чекати довелося недовго. Швейцар спустився зі сходів із роздратованим обличчям, неначе йому не терпілося мене викинути.
— Сюди, — мовив він.
Я пішов за ним нагору. Швейцар відчинив двері, і я чкурнув повз нього зі зневажливою самовпевненістю, сподіваючись, що вона його збісить.
Я опинився у вітальні з широкими вікнами, що пропускали всередину надвечірнє сонце, досить великій, щоб вона здавалася просторою, попри безладно розставлені стільці й диванчики. Під віддаленою стіною стояли цимбали. А один кут кімнати був повністю зайнятий масивною модеґанською великою арфою.