Денна стояла посередині кімнати, вбрана в зелену оксамитову сукню. Волосся в неї було зачесане так, що її елегантна шия залишилася гарно відкритою. Було видно її смарагдові сережки-краплі й таку саму підвіску на шиї.
Вона розмовляла з молодиком, який був… гарненьким — кращого слова дібрати не можу. Він мав миле гладенько поголене обличчя з великими темними очима.
Гість був схожий на молодого шляхтича, якому надто довго не щастило, щоб це нещастя було тимчасовим. Одяг у нього був вишуканий, але пом’ятий. Темне волосся було підстрижене так, що його явно слід було завивати, та останнім часом воно лишалося недоглянутим. Очі в нього були запалі, наче йому не спалося.
Денна простягнула до мене руки і сказала:
— Квоуте! Ходи сюди, познайомся із Джеффрі.
— Радий знайомству, Квоуте, — озвався той. — Дінаель чимало про вас розповідала. Ви трохи… як це називається? Чаклун? — усмішка в нього була щира й абсолютно безневинна.
— Насправді арканіст, — якомога ввічливіше виправив я. — Слово «чаклун» занадто сильно асоціюється з казковою маячнею. Люди думають, що ми маємо носити темні мантії й розкидатися нутрощами птахів. А ви?
— Джеффрі — поет, — відповіла Денна. — І добрий поет, хоча сам із цим не погодиться.
— Так, — визнав він, а тоді його усмішка померкла. — Мушу йти. У мене зустріч із людьми, яких не варто змушувати чекати.
Він поцілував Денну в щоку, тепло потиснув мені руку й пішов.
Денна подивилась, як за ним зачиняються двері.
— Милий хлопчина.
— Ти кажеш це так, ніби про це шкодуєш, — зауважив я.
— Якби він був трішки менш милий, то, може, був би здатен утримати в голові дві думки одночасно. Можливо, вони потерлися б одна об одну й викресали б іскру. Та навіть трохи диму не завадило б: тоді принаймні здавалося б, що в тій голові щось відбувається.
Вона зітхнула.
— Він справді аж такий тупий?
Денна похитала головою.
— Ні. Просто довірливий. Ані крихти розважливості, і він уже місяць, відколи сюди дістався, тільки тим і займається, що робить кепський вибір.
Я сягнув під плащ і дістав двійко маленьких згортків у тканині — блакитний та білий.
— Я приніс тобі подарунок.
Денна з дещо спантеличеним виглядом простягнула до них руку.
Те, що кілька годин тому видавалося дуже доброю думкою, тепер почало здаватися дурістю.
— Це тобі для легень, — пояснив я, несподівано знітившись. — Я знаю, що іноді в тебе бувають проблеми.
Денна схилила голову набік.
— І звідки ти це знаєш? Прошу, скажи.
— Ти згадувала про це, коли ми були у Требоні, — пояснив я. — Я пошукав інформації, — показав на один згорток. — Ось із цього можна заварювати чай: перокус, глуха кропива, логатм… — я показав на другий. — Листя з оцього треба відварювати у воді, а тоді вдихати пару, що йтиме зверху.
Денна позирала то на один пакунок, то на другий.
— Я записав інструкції, вони на папірцях усередині, — додав я. — Блакитний — це той, який треба заварювати і вдихати пару. Блакитний — це вода, розумієш?
Денна підвела на мене погляд.
— А чай хіба не заварюють із водою?
Я кліпнув, а тоді зашарівся і спробував щось сказати, але Денна розсміялася й похитала головою.
— Я дражнюся, — сказала лагідно. — Дякую. Для мене вже давно ніхто не робив нічого настільки милого.
Вона підійшла до комода та обережно сховала два згортки в ошатній дерев’яній скриньці.
— Тобі, схоже, незле ведеться, — зауважив я, показавши на гарно опоряджену кімнату.
Денна знизала плечима, окинувши її байдужливим поглядом.
— Келлінові незле ведеться, — виправила вона. — Я ж просто стою на світлі, яке він відбиває.
Я кивнув, показуючи, що зрозумів її.
— Я думав, може, ти знайшла собі покровителя…
— Усе не так офіційно. Ми з Келліном гуляємо разом, як кажуть у Модеґу, а ще він навчає мене гри на арфі, — Денна кивнула на здоровезний інструмент, який стовбичив у кутку.
— Не покажеш, чого навчилася? — запитав я.
Денна, знітившись, мотнула головою. При цьому її волосся з’їхало з пліч.
— У мене ще не дуже добре виходить.
— Я стримаю своє природне бажання посміятись і пошипіти, — люб’язно запевнив я.
Денна розсміялася.
— Гаразд. Тільки трішечки.
Вона зайшла за арфу й підтягнула високий табурет, щоб на нього спертися. Тоді піднесла руки до струн, завмерла на одну довгу мить і заграла.