— Випити шоколаду — це чудово, — мовив я.
Швейцар кивнув і зник, зачинивши за собою двері.
— Часом я роблю це, просто щоб він побігав, — знічено зізналася Денна, опустивши погляд на дзвоник. — Не уявляю, як він його чує. Якийсь час була певна, що він сидить у коридорі, притуливши вухо до моїх дверей.
— А можна поглянути на дзвоник? — запитав я.
Вона віддала його. На перший погляд той здавався нормальним, але перевернувши його догори дриґом, я побачив на внутрішній поверхні дрібну сиґалдрію.
— Він не підслуховує, — сказав я й віддав дзвоника. — Унизу є ще один дзвоник, який дзвонить одночасно з цим.
— Як? — запитала Денна, а тоді відповіла на власне запитання: — Магія?
— Можна й так сказати.
— І таким ти займаєшся отам? — вона мотнула головою в бік річки й Університету на іншому березі. — Це видається трохи… дешевим.
— Це — найлегковажніше застосування сиґалдрії, яке я коли-небудь бачив, — визнав я.
Денна розреготалася.
— У тебе такий ображений тон! — сказала вона, а тоді додала: — Це називається сиґалдрією?
— Виготовлення таких речей називається рукотворством, — пояснив я. — Сиґалдрія — це написання чи вирізання рун, які змушують їх працювати.
Тут у Денни загорілись очі.
— Отже, це така магія, для якої щось записують? — спитала вона й нахилилася вперед, не полишаючи стільця. — Як це працює?
Я завагався. Не лише через те, що запитання було дуже серйозне, а й тому, що в Університеті діють вельми чіткі правила щодо розголошення таємниць Аркануму.
— Усе доволі складно, — промовив я.
На щастя, тієї миті у двері знову постукали і нам принесли шоколад у чашках, із яких здіймалася пара. Від запаху напою мій рот наповнився слиною. Швейцар поставив тацю на столик неподалік і пішов, не сказавши жодного слова.
Я трохи випив і всміхнувся, відчувши густу солодкість напою.
— Роками не пив шоколаду, — зізнався я.
Денна підняла чашку й окинула поглядом кімнату.
— Дивно й думати, що деякі люди проживають так усе життя, — задумливо проказала вона.
— Тобі не до вподоби? — здивовано спитав я.
— Шоколад і арфа мені подобаються, — відповіла вона. — Але я могла би прожити без дзвоника й цілої кімнати, де можна лише з кимось вітатися, — її вуста невдоволено скривилися. — А ще дуже неприємно знати, що когось поставили мене стерегти, наче я скарб, який хтось може спробувати вкрасти.
— То тебе не слід оберігати?
Денна примружено поглянула з-за вінця чашки, наче не могла зрозуміти, наскільки серйозно я висловлююся.
— Мені не до смаку сидіти під замком, — роз’яснила вона з похмурою ноткою в голосі. — Не проти, щоб мені надали апартаменти, але якщо мені не можна приходити й виходити коли заманеться, вони насправді не мої.
Тут я здійняв брову, але нічого не встиг сказати: Денна зневажливо махнула рукою.
— Насправді все не так, — зітхнула вона. — Але не сумніваюся, що Келлінові повідомляють про мої справи. Я знаю, що швейцар розповідає йому, хто до мене приходить. Це трохи неприємно — от і все, — вона криво всміхнулася. — Це, мабуть, звучить страшенно невдячно. Правильно?
— Аж ніяк, — запевнив я. — Коли я був менший, моя трупа їздила по всіх усюдах. Але ми щороку проводили кілька витків у маєтку свого покровителя, виступали перед його рідними й гостями.
Згадавши про це, я захитав головою.
— Барон Ґрейфоллов був люб’язним господарем. Ми сиділи за його власним столом. Він дарував нам подарунки… — я поступово замовк, пригадавши полк крихітних свинцевих солдатиків, який мені подарував барон. Замотав головою, щоби про них забути. — Але моєму батькові це було осоружно. Він аж на стіни ліз. Не міг витримати відчуття, що ним хтось попихає.
— Так! — озвалася Денна. — Оце воно і є! Якщо Келлін каже, що може зазирнути до мене певного вечора, я раптом починаю почуватися так, ніби одну мою ногу прибили цвяхами до підлоги. Якщо я йду, то поводжуся вперто й нечемно, та якщо залишаюся, то почуваюся собакою, що чекає під дверима.
Ми трохи посиділи мовчки. Денна байдужливо крутила перстень на пальці. На світло-блакитному камінчику виблискувало сонячне світло.
— І все-таки… — сказав я, роззирнувшись довкола. — Кімнати гарні.
— Вони гарні, коли тут є ти, — відповіла Денна.
***
Кілька годин по тому я піднявся вузькими сходами за крамницею різника. Із провулка внизу весь час відгонило згірклим жиром, але я всміхався. Посидіти від обіду до вечора наодинці з Денною — то була рідкісна радість, і я ступав напрочуд легко, як на людину, що от-от мала укласти угоду з демоном.