Я постукав у масивні дерев’яні двері на вершині сходів і зачекав. Жоден член гільдії лихварів не довірив би мені й ламаного гроша, та на світі завжди знайдуться люди, готові позичити грошей. Поети та інші романтики звуть їх мідними яструбами або крутіями, але тут краще підходить слово «ґелет». Вони небезпечні, і мудрі люди обходять їх десятою дорогою.
Двері трохи прочинились, а тоді розчахнулись, і за ними показалася дівчина з загостреним личком і солом’яним волоссям.
— Квоуте! — вигукнула Деві. — А я вже боялася, що цього семестру тебе не побачу.
Я ввійшов усередину, і Деві замкнула за мною двері на засув. У великій кімнаті без вікон приємно пахло плодами цинасу й медом. Добре було занюхати таке після провулка.
Більшу частину простору з одного боку кімнати займало величезне ліжко під балдахіном. Темні завіси на ньому були засмикнуті. З другого боку стояли камін, великий дерев’яний письмовий стіл і книжковий стелаж, заповнений на три чверті. Я неквапом підійшов до нього, щоб роздивитися назви книжок, поки Деві замикала двері.
— Цей примірник Малкафа новий? — запитав я.
— Так, — відповіла Деві й стала поряд зі мною. — Молодий алхімік, який не міг виплатити борг, дозволив мені перебрати свою бібліотеку, щоб ми залишилися квити, — Деві обережно взяла книжку з полиці. На обкладинці стало видно золоте тиснення: «Візія та ревізія». Деві з бісівською усмішкою поглянула на мене. — Читав?
— Ні, — зізнався я. Хотів повивчати цю книжку для вступного іспиту, та не зміг відшукати примірника у Сховищі. — Лише чув про неї.
Деві на мить явно замислилась, а тоді вручила книжку мені.
— Коли дочитаєш, прийди знов — обговоримо її. Мені зараз гостро бракує цікавих розмов. Якщо в нас вийде непогана дискусія, я, можливо, дозволю тобі взяти щось інше.
Коли книжка опинилася в моїх руках, Деві легенько постукала пальцем по обкладинці.
— Ця книжка коштує більше, ніж ти, — промовила дівчина без тіні грайливості в голосі. — Якщо вона повернеться пошкодженою, будеш винен.
— Я буду дуже обережним, — пообіцяв я.
Деві кивнула, а тоді повернулася й пішла повз мене до столу.
— Гаразд, тоді до справ, — вона сіла. — Часу трохи обмаль, так? — запитала. — Навчання слід оплатити до опівдня завтра.
— Моє життя небезпечне й захопливе, — промовив я, підійшовши до Деві й сівши навпроти. — І хай яким чудовим мені видається твоє товариство, цього семестру я сподівався обійтися без твоїх послуг.
— Як тобі плата за навчання ре’ларів? — багатозначно поцікавилася вона. — Скільки з тебе здирають?
— Вельми особисте запитання, — сказав я.
Деві відверто поглянула на мене.
— А ми зараз укладемо вельми особисту домовленість, — відзначила вона. — Мені геть не здається, ніби я забагато на себе беру.
— Дев’ять із половиною, — зізнався я.
Вона глузливо пирхнула.
— Я думала, ніби ти страшенно розумний. Із мене, як я була ре’ларом, ніколи не брали більше семи.
— Ти мала доступ до Архівів, — нагадав я.
— Я мала доступ до безмежних запасів інтелекту, — буденним тоном відказала Деві. — А ще я мила, як кошеня, — всміхнулася вона, показуючи ямочки на обох щоках.
— Ти блискуча, як новий гріш, — визнав я. — Жоден чоловік не може сподіватися, що встоїть перед тобою.
— Деяким жінкам також буває тяжко втриматися на ногах, — додала вона. Її усмішка трохи змінилася — з милої стала бісівською, а тоді — відверто недоброю.
І близько не уявляючи, як на це реагувати, я перейшов до безпечнішої теми.
— На жаль, мені треба позичити чотири таланти, — сказав я.
— А… — відповіла Деві й, раптом набувши ділового вигляду, склала руки на столі. — На жаль, я нещодавно внесла певні зміни у свої справи, — пояснила вона. — Зараз я надаю позики на суму, не меншу за шість талантів.
Я й не намагався приховати свій розпач.
— Шість талантів?! Деві, цей зайвий борг буде для мене як жорно на шиї.
Вона якось винувато зітхнула.
— Ось у чому проблема: надаючи позику, я наражаюся на певний ризик. Ризикую втратити свої вкладення, якщо мій боржник помре або спробує втекти. Ризикую, бо він може спробувати мене здати. Ризикую, бо проти мене можуть застосувати залізний закон або й гірше — на мене можуть нацькувати гільдію лихварів.
— Деві, ти знаєш, що я нізащо не спробував би так учинити.
— Факт залишається фактом, — продовжила вона, — я ризикую однаково незалежно від того, мала позика чи велика. Нащо йти на цей ризик заради дрібних позик?