— Дрібних? — перепитав я. — Та я міг би рік прожити на чотири таланти!
Вона постукала пальцем по столу і стиснула вуста.
— Застава?
— Як завжди, — всміхнувся я їй якомога чарівніше. — Мій безмежний шарм.
Деві негарно пирхнула.
— За безмежний шарм і три краплини крові можеш позичити шість талантів під мій стандартний відсоток. П’ятдесят відсотків на два місяці.
— Деві, — улесливо заговорив я, — куди мені дівати зайві гроші?
— Влаштуй вечірку, — запропонувала вона. — Проведи день у «Пряжці». Знайди гарних компаньйонів для гри у фаро з високими ставками.
— Фаро, — сказав я, — це податок на невміння вираховувати ймовірність.
— Тоді ризикни та стягни цей податок, — сказала вона. — Купи собі щось гарне та прийди в цьому до мене наступного разу, — Деві зміряла мене небезпечним поглядом. — Може, тоді я буду готова піти з тобою на компроміс.
— Як щодо шести талантів на місяць під двадцять п’ять відсотків? — запитав я.
Деві доволі приязно захитала головою.
— Квоуте, я розумію твоє бажання торгуватись, але ти не маєш жодного важеля впливу. Ти тут, бо у скруті. А я тут, щоб нажитися на цій ситуації, — вона безпорадно розвела руками. — Так я й заробляю на життя. Те, що ти маєш миле личко, насправді ні на що не впливає.
Деві серйозно поглянула на мене.
— З іншого боку, якби тебе пустив на поріг лихвар із гільдії, ти навряд чи прийшов би сюди, просто тому що я гарна із себе й тобі подобається колір мого волосся.
— Колір гарний, — зауважив я. — Ми, вогники, справді маємо триматися разом.
— Маємо, — погодилася вона. — Пропоную триматися разом зі ставкою в п’ятдесят відсотків на два місяці.
— Гаразд, — погодився я й незграбно відкинувся на спинку стільця. — Ти виграла.
Деві симпатично всміхнулася мені, знову показавши ямочки на щоках.
— Я можу виграти, лише якщо ми обоє справді грали.
Вона відсунула шухляду у столі й дістала маленьку скляну пляшечку та довгу шпильку.
Я потягнувся до них, але Деві не пересунула їх через стіл, а задумливо поглянула на мене.
— Я тут подумала, що може бути ще один варіант…
— Був би дуже радий ще одному варіанту, — зізнався я.
— Під час нашої останньої розмови, — поволі заговорила Деві, — ти натякнув, що можеш пробиратися до Архівів.
Я завагався.
— Справді натякнув.
— Ця інформація вартувала би для мене чимало, — аж занадто невимушено промовила вона. Деві намагалася це приховати, але я побачив у її очах лютий, виснажений голод.
Я опустив погляд на свої долоні та змовчав.
— Зараз я дам тобі десять талантів, — різко сказала Деві. — Не в позику. Я просто куплю цю інформацію. Якщо мене спіймають у Сховищі, то це не ти мені підказав.
Я уявив, скільки всього можна купити на десять талантів. Новий одяг. Футляр для лютні, який не грозитиметься розпастися. Папір. Рукавички на прийдешню зиму.
Я зітхнув і похитав головою.
— Двадцять талантів, — сказала Деві. — І гільдійські відсотки на будь-які позики в майбутньому.
Двадцять талантів — це пів року навчання без турбот. Можна було б займатися власними справами у Промислі, а не гарувати над палубними лампами. Можна було б замовити новий одяг. Купити свіжих фруктів. Можна було б ходити до пральні, а не прати одяг самому.
Я неохоче вдихнув.
— Я…
— Сорок талантів, — спрагло мовила Деві. — Гільдійські відсотки. А ще я буду з тобою спати.
За сорок талантів можна було б купити Денні напіварфу. Можна було б…
Я підвів погляд і побачив, як Деві дивиться на мене з-за столу. Губи — вологі, блідо-блакитні очі — напружені. Вона крутила плечима вперед-назад — повільно, несвідомо, наче кицька перед нападом.
Я згадав Арі, що безпечно і щасливо жила в Піднизі. Що вона робитиме, якщо до її крихітного королівства вторгнеться чужинка?
— Вибач, — сказав я. — Не можу. Туди… складно потрапити. Там не обійтися без мого друга, а я не думаю, що він цьому зрадів би.
Іншу частину пропозиції Деві я вирішив зігнорувати, бо геть не уявляв, як це прокоментувати.
Минула одна довга напружена мить.
— Хай тобі грець, — урешті сказала Деві. — Судячи з усього, ти кажеш правду.
— Так, — підтвердив я. — Знаю, це бентежить.
— Трясця.
Вона набурмосилася, пересуваючи через стіл пляшку та шпильку.
Я вколов собі тильний бік долоні й подивився, як кров збирається на руці краплею, а тоді скочується з неї у пляшку. Після трьох крапель занурив у горло пляшечки ще й шпильку.