Здивувавшись, я розплющив очі. Але Арі вже стояла за кілька кроків від мене й нервово зчепила руки за спиною. Я не знав, що й сказати.
Арі ступила крок уперед.
— Ти для мене особливий, — серйозно промовила вона з невеселим обличчям. — Хочу, щоб ти знав: я завжди дбатиму про тебе, — Арі обережно простягнула руку й витерла мені щоки. — Ні. Сьогодні нічого такого. Ось твій третій подарунок. Якщо стане кепсько, можеш прийти й залишитися зі мною в Піднизі. Там гарно, і ти будеш у безпеці.
— Дякую, Арі, — промовив я, щойно зміг заговорити. — Ти для мене теж особлива.
— Ще б пак, — буденним тоном сказала вона. — Я ж гарна, як місяць.
Я опанував себе, тимчасом як Арі скочила до шматка металевої труби, що стирчав із димаря, і зняла ним кришечку із пляшки. Тоді принесла пляшку назад, обережно тримаючи її обома руками.
— Арі, — запитав я, — невже твоїм ногам не холодно?
Вона опустила на них погляд.
— Дьоготь непоганий, — сказала вона й поворушила пальчиками на ногах. — Досі теплий від сонця.
— Не хочеш пару черевичків?
— А що в них було б? — запитала вона.
— Твої ноги, — відповів я. — Скоро настане зима.
Арі знизала плечима.
— Твоїм ногам буде холодно.
— Узимку я ні на що не лізу, — сказала вона. — Це не дуже приємно.
Відповісти я не встиг: тут із-за великого цегляного димаря вийшов Елодін — невимушено, наче подався на післяобідню прогулянку.
Ми всі на мить витріщились одне на одного, кожний вражений по-своєму. Ми з Елодіном були здивовані, зате Арі, яку я бачив краєчком ока, геть застигла, наче олень, готовий поскакати геть, у безпечне місце.
— Майстре Елодін, — заговорив я максимально лагідним, товариським тоном, відчайдушно сподіваючись, що він нічим не наполохає Арі й не оберне її навтіки. Після минулої втечі під землю з переляку вона не виходила цілий виток. — Дуже приємно вас бачити.
— Привітики, — озвався Елодін таким самим невимушеним тоном, як і я, ніби в тому, що наша трійця зустрілася серед ночі на даху, не було нічого дивного. Щоправда, судячи з того, що я знав, йому це могло й не видатися дивним.
— Майстре Елодін, — Арі зігнула одну босу ніжку позаду другої й потягнула за поділ обшарпаної сукні в ледь помітному реверансі.
Елодін залишався в тіні, яку в світлі місяця відкидав високий цегляний димар. Він відповів несподівано офіційним поклоном. Я не бачив його обличчя добре, та міг уявити, як його допитливі очі оглядають босоноге, тендітне дівча з німбом із завислого довкола голови волосся.
— А що вивело вас надвір цієї чудової ночі? — запитав Елодін.
Я напружився. Питати про щось Арі було небезпечно.
На щастя, це запитання її начебто не збентежило.
— Квоут приніс мені дещо гарне, — пояснила вона. — Приніс мені бджолиного пива, ячмінного хліба й копчену рибу з арфою на місці серця.
— А… — відповів Елодін і відійшов від димаря. Обмацав свій одяг і врешті знайшов щось у кишені. Простягнув знахідку їй. — На жаль, я приніс тобі лиш один цинас.
Арі ледь помітно, наче танцівниця, відступила назад і навіть не спробувала забрати приношення.
— А ви принесли щось Квоутові?
Це, схоже, заскочило Елодіна зненацька. Якусь мить він ніяково стояв із простягнутою рукою.
— На жаль, ні, — зізнався він. — Але також не думаю, що Квоут приніс щось для мене.
Арі примружила очі й нахмурилася — ледь помітно, але з відвертим несхваленням.
— Квоут приніс музику, — строго промовила вона, — а музика для всіх.
Елодін знову помовчав. Мушу визнати, що мені було приємно побачити, як його нарешті змушує ніяковіти чужа поведінка. Він повернувся і зробив напівпоклон у мій бік.
— Перепрошую, — сказав Елодін.
Я милостиво змахнув рукою.
— Та нічого.
Елодін знову повернувся до Арі та вдруге простягнув руку.
Вона ступила два невеличкі кроки вперед, завагалася, а тоді ступила ще два. Поволі простягнула руку, зупинилася, поклавши долоньку на маленький фрукт, а тоді відбігла на кілька кроків, піднісши обидві руки до грудей.
— Красно дякую, — промовила Арі та знову зробила маленький реверанс. — А тепер можете приєднатися до нас, якщо хочете. І якщо ви будете добре поводитися, то зможете залишитись і послухати, як Квоут опісля гратиме.
Вона злегка схилила голову набік, тож у неї вийшло запитання.
Елодін повагався, а тоді кивнув.
Арі перебігла на інший бік даху, а тоді спустилася на подвір’я крізь голе яблуневе гілля.
Елодін провів її поглядом. Коли він схилив голову набік, місячного сяйва виявилося якраз досить, щоб я розгледів на його обличчі задумливий вираз. Відчув, як у животі різко, несподівано зав’язалася вузлом тривога.