Ми їли мовчки. Арі — вишукано, відкушуючи зовсім потроху, тримаючи спину прямо. Елодін — сторожко, раз у раз кидаючи погляд на мене, ніби не знаючи достеменно, як поводитись. Із цього я здогадався, що він іще ніколи не розділяв трапези з Арі.
Коли ми покінчили з усім іншим, Арі дістала маленький яскравий ножик і розділила цинас на три частини. Щойно вона розітнула шкірку, я відчув у повітрі його запах, солодкий і різкий. Рот наповнився слиною. Цинаси привозили здалеку, і для таких, як я, вони були просто занадто дорогі.
Арі простягнула мій шматочок, і я обережно прийняв його.
— Красно дякую, Арі.
— Будь ласочка, Квоуте.
Елодін поглядав то на неї, то на мене.
— Арі?
Я чекав, коли він закінчить запитання, але цим, схоже, все й вичерпувалося.
Арі зрозуміла швидше за мене.
— Це моє ім’я, — пояснила вона з гордою усмішкою.
— Справді? — з цікавістю перепитав Елодін.
Арі кивнула.
— Його мені дав Квоут, — усміхнулася мені на весь рот. — Хіба воно не чудове?
Елодін кивнув.
— Прекрасне ім’я, — ґречно сказав він. — І тобі личить.
— Так, — погодилася вона. — Це все одно що носити в серці квітку, — серйозно поглянула на Елодіна. — Якщо вас почне занадто обтяжувати ім’я, хай Квоут дасть вам нове.
Елодін іще раз кивнув і надкусив свій цинас. Жуючи, повернувся в мій бік. У світлі місяця я розгледів його очі. Вони були холодні, замислені й належали однозначно, цілковито психічно здоровій людині.
***
Коли ми доїли вечерю, я проспівав кілька пісень, а тоді ми розпрощалися. Ми з Елодіном пішли разом. Я знав не менш як пів дюжини способів злізти з даху Основи, але дозволив обирати шлях йому.
Ми проминули круглу кам’яну обсерваторію, що стирчала з даху, відтак перейшли до довгої череди більш-менш пласких листів свинцю.
— Як давно ти до неї ходиш? — запитав Елодін.
Я замислився.
— Пів року? Залежить від того, з якого часу вести відлік. Перш ніж я хоч трохи побачив її, довелося грати кілька витків, і ще більше — перш ніж вона довірилася мені достатньо для розмови.
— Тобі пощастило більше, ніж мені, — зауважив він. — Минув уже не один рік. Сьогодні вона вперше підійшла до мене ближче, ніж на десять кроків. Навіть якщо день гарний, ми перекидаємося заледве десятком слів.
Ми злізли із широкого низенького димаря й опинилися на невисокому скаті з товстих колод, запечатаних кількома шарами дьогтю. Поки ми йшли, я тривожився дедалі більше. Чому Елодін намагався з нею зблизитися?
Згадався той випадок, коли я пішов з Елодіном до Гавані, щоб відвідати його ґілера, Алдера Віна. Уявив там Арі. Крихітну Арі, прив’язану до ліжка товстими шкіряними ременями, щоб не шкодила собі й не металася під час годування.
Я зупинився. Елодін ступив іще кілька кроків, а тоді повернувся до мене.
— Вона мій друг, — поволі проказав я.
Він кивнув.
— Це очевидно.
— І в мене замало друзів, щоб я міг дозволити собі втратити одного, — додав я. — Тим паче її. Пообіцяйте мені, що нікому не розкажете про неї й не здасте її до Гавані. Це місце їй не підходить, — ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі. — Пообіцяйте мені.
Елодін схилив голову набік.
— Я чую погрозу… — сказав він із веселістю в голосі. — Хоча ти й не висловлюєш її вголос. Я маю пообіцяти тобі, інакше… — один кутик його рота вигнувся в легкій іронічній усмішці.
Коли він усміхнувся, я відчув спалах гніву, змішаного з тривогою та страхом. Опісля в роті з’явився несподіваний гострий присмак слив і мускатного горіха, і я чітко усвідомив, що до мого стегна під штаньми прикріплений ніж. Відчув, як рука поволі прослизає в кишеню.
А тоді побачив край даху за пів десятка футів позаду Елодіна й відчув, як мої ноги злегка сунуться, готуючись помчати й повалити його. Затим ми обидва злетіли б із даху на тверду бруківку внизу.
Я відчув, як моє тіло враз укрилося холодним потом, і заплющив очі. Глибоко, повільно вдихнув — і присмак у роті зник.
Я знову розплющив очі.
— Пообіцяйте мені, — повторив. — Інакше я, напевно, втну щось немислимо дурне, — я ковтнув. — І нам обом від цього стане гірше.
Елодін поглянув на мене і сказав:
— Надзвичайно чесна погроза. Зазвичай вони набагато грізніші та хряскіші.
— Хряскіші? — перепитав я, виділивши голосом перший склад. — Може, все-таки жаскіші?
— І те, і те, — відказав Елодін. — Зазвичай дуже часто звучить «переламаю коліна» та «зламаю шию», — він знизав плечима. — Я мимоволі уявляю собі жорсткий хрящ, наче у м’ясі.