— А, — промовив я, — зрозуміло.
Якусь мить ми глипали один на одного.
— Я нікого не посилатиму її забрати, — врешті пообіцяв Елодін. — Гавань — підходяще місце для деяких людей. Для багатьох із них — єдине. Але я навіть скаженого пса не схотів би там замикати за наявності кращого варіанту.
Він повернувся й пішов. Я не пішов слідом, і Елодін озирнувся на мене.
— Цього замало, — сказав я. — Пообіцяйте мені.
— Присягаюся молоком матері, — промовив Елодін. — Присягаюся своїм іменем і своєю силою. Присягаюся вічно рухливим місяцем.
Ми пішли знову.
— Їй потрібен тепліший одяг, — сказав я. — А також шкарпетки та взуття. І ковдра. І щоб вони були нові. Арі не прийме жодної речі, яку вже хтось носив. Я пробував.
— Вона не прийме їх від мене, — зізнався Елодін. — Я лишав дещо для неї. Вона того й не торкалася, — він повернувся до мене. — Якщо я віддам ці речі тобі, ти їх передаси?
Я кивнув.
— Тоді їй також потрібні близько двадцяти талантів, рубін завбільшки з яйце та новий набір гравірувальних інструментів.
Елодін щиро, просто реготнув.
— А струни для лютні їй часом не треба?
Я кивнув.
— Дві пари, якщо зможете роздобути.
— Чому Арі? — запитав Елодін.
— Тому що в неї більше нікого немає, — сказав я. — І в мене теж. Якщо ми не піклуватимемось одне про одного, то хто це робитиме?
Він похитав головою.
— Ні. Чому ти обрав для неї це ім’я?
— А, — знітився я, — це тому що вона така світла й мила. Вона не має причин бути такою, але вона така. «Арі» означає «сонячна».
— Якою мовою? — запитав він.
Я повагався.
— Здається, сіаруською.
Елодін похитав головою.
— Сіаруською «сонячна» — це «левірієт».
Я спробував пригадати, де вивчив це слово. Може, випадково здибав у Архівах?..
Згадати я не встиг: Елодін заговорив.
— Я готуюся викладати одну дисципліну, — невимушено сказав він, — для тих, кого цікавить делікатне й витончене мистецтво іменування, — скоса поглянув на мене. — Мені здається, що для тебе вона може виявитися не геть безглуздою.
— Можливо, я зацікавлюся, — обережно відповів я.
Елодін кивнув.
— Для підготовки тобі варто прочитати «Основоположні принципи» Теккама. Книжка невелика, але солідна, якщо ти розумієш, про що я.
— Якщо позичите мені примірник, буду неймовірно радий її прочитати, — сказав я. — Інакше доведеться мучитися без неї. — Елодін спантеличено поглянув на мене. — Мені заборонено вхід до Архівів.
— Що, досі? — здивовано спитав Елодін.
— Досі.
Він був явно обурений.
— І скільки ж це часу минуло? Пів року?
— За три дні буде три чверті року, — вточнив я. — Майстер Лоррен чітко висловив свою позицію щодо того, чи пускати мене туди знову.
— Це, — промовив Елодін із дивною турботою в голосі, — повна маячня. Тепер ти мій ре’лар.
Елодін змінив напрям і пішов тією ділянкою даху, що її я зазвичай оминав, бо вона була вкрита глиняною черепицею. Звідти ми перескочили вузький провулок, а тоді перетнули похилий дах одного шинку й вийшли на широкий дах із обтесаного каменю.
Врешті ми дісталися широкого вікна, освітленого теплим свічковим сяйвом. Елодін постукав у шибку — різко, наче у двері. Роззирнувшись довкола, я усвідомив, що ми стоїмо на даху Зали Майстрів.
За мить побачив, як сяйво свічки за вікном заступив високий худий силует майстра Лоррена. Він пововтузився із засувом, і вікно повністю розчахнулося, крутнувшись на петлі.
— Елодіне, чим можу допомогти? — запитав Лоррен. Якщо щось у цій ситуації й видавалося йому дивним, то з його обличчя це було непомітно.
Елодін різко тицьнув на мене великим пальцем через плече.
— Оцей-от хлопчина каже, що йому досі зась до Архівів. Це правда?
Байдужливий погляд Лоррена перейшов до мене, а тоді знову до Елодіна.
— Так.
— Що ж, пусти його туди знову, — сказав Елодін. — Йому треба читати. Ти своє вже довів.
— Він безрозсудний, — категорично заявив Лоррен. — Я планував не пускати його один рік і один день.
Елодін зітхнув.
— Так, так, дуже традиційно. Може, даси йому другий шанс? Я за нього поручуся.
Одну довгу мить Лоррен пильно дивився на мене. Я спробував набути якомога відповідальнішого вигляду. Вийшло не бозна-як, зважаючи на те що я стояв на даху посеред ночі.
— Гаразд, — промовив Лоррен. — Лише до Фоліантів.
— Склеп — це для безпорадних йолопів, які не розжовують власної їжі, — зневажливо сказав Елодін. — Мій хлопчик — ре’лар. Його сприту вистачить на двадцятьох! Йому потрібно досліджувати Сховище й відкривати для себе купу всього некорисного.