— Хлопчисько мене не турбує, — спокійно, не змигнувши оком, заявив Лоррен. — Мене турбують самі Архіви.
Елодін простягнув руку та, схопивши мене за плече, трохи підштовхнув уперед.
— А як щодо цього? Якщо ти знову спіймаєш його на пустощах, я дозволю тобі відрубати йому великі пальці. Це має стати прикладом для інших, не думаєш?
Лоррен поволі оглянув нас. А тоді кивнув.
— Гаразд, — сказав він і зачинив вікно.
— От і маєш, — емоційно вимовив Елодін.
— Якого милого? — поцікавився я й заломив руки. — Я… Якого милого?!
Елодін спантеличено поглянув на мене.
— Що таке? Тебе пустили. Проблему розв’язано.
— Не можна пропонувати йому відрубати мені великі пальці! — обурився я.
Він здійняв брову.
— Ти збираєшся знову порушити правила? — в’їдливо запитав Елодін.
— Щ… Ні. Але…
— Тоді тобі ні´чим перейматися, — відповів він. Повернувся і знову пішов угору схилом даху. — Мабуть. Я, бувши тобою, все одно діяв би обережно. Ніколи не можу сказати напевне, чи жартує Лоррен.
***
Наступного дня я відразу після пробудження подався до кабінету скарбника й розрахувався з Ріємом, тонколицим чоловіком, який відав фінансовими справами Університету. Я сплатив тяжко здобуті дев’ять талантів і п’ять йотів, забезпечивши собі місце в Університеті ще на один семестр.
Опісля я пішов до відділу облікових книг і списків, де записався на спостереження в Медиці, а також на фізіогноміку та зцілювання. Далі була залізна й мідна металургія з Каммаром у Промислі. І наостанок — просунута симпатія з Елкса Далом.
Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, як зветься предмет Елодіна. Я прогортав книгу до його імені, а відтак провів пальцем до того місця, де свіжим темним чорнилом була зазначена назва дисципліни: «Вступ до того, як не бути дурним ослом».
Я зітхнув і записав у єдиному пробілі під нею своє ім’я.
Розділ дванадцятий. Сонний розум
Прокинувшись наступного дня, я найперше подумав про предмет Елодіна. У животі щось збуджено затріпотіло. Я довгими місяцями намагався вмовити Майстра-Іменувача повчити мене, а тепер нарешті дістану змогу вчитись іменування. Справжньої магії. Магії Таборліна Великого.
Але перш ніж побавитись, треба було попрацювати. Елодінове заняття починалось аж опівдні. Позаяк над головою в мене нависав борг Деві, треба було присвятити кілька годинок роботі у Промислі.
***
Коли я ввійшов до майстерні Кілвіна, мене, наче музика, накрив із головою знайомий гамір півсотні заклопотаних рук. Хоча це місце було небезпечне, в майстерні я дивовижним чином розслаблявся. Багатьом студентам не подобалося, що я швидко йду на підвищення в Арканумі, проте більшість інших рукотворців уже неохоче почали мене поважати.
Я побачив, що Манет працює біля печей, і пішов до нього, оминаючи столи, за якими кипіла робота. Манет завжди знав, яка робота оплачується найкраще.
— Квоуте!
У величезному приміщенні стало тихо. Повернувшись, я зобачив майстра Кілвіна, що стояв у дверях свого кабінету. Він швидко покликав мене жестом до себе й повернувся до кабінету.
Студенти повернулися до роботи, приміщення поволі наповнилося звуками, проте я відчував на собі погляди присутніх, перетинаючи майстерню й петляючи між столами.
Підійшовши ближче, я побачив Кілвіна у широкому вікні кабінету. Він писав на грифельній дошці, встановленій на стіні. Кілвін був на пів фута вищий за мене, а груди в нього були як барило. Завдяки великій колючій бороді й темним очам він здавався навіть більшим, аніж насправді.
Я ґречно постукав об одвірок, і Кілвін повернувся, а тоді відклав крейду.
— Ре’ларе Квоуте! Заходь. Зачини двері.
Я стривожено ввійшов до кабінету й зачинив за собою двері. Шум і гамір у майстерні були заглушені так добре, що я запідозрив: у Кілвіна, либонь, стоїть якась хитромудра сиґалдрія, яка притлумлює звук. Через це у приміщенні запала майже моторошна тиша.
Кілвін узяв папірець, який лежав у кутку його робочого столу.
— Я почув дещо бентежне, — почав він. — Кілька днів тому до Запасів прийшла дівчина. Вона шукала молодика, який продав їй амулет, — Кілвін зазирнув мені в очі. — Знаєш щось про це?
Я хитнув головою.
— Чого вона хотіла?
— Ми не знаємо, — відповів Кілвін. — На той час у Запасах працював е’лір Безіл. Він казав, що дівчина була юна і здавалася доволі збентеженою. Вона шукала… — він хутко поглянув на папірець, — …молодого чаклуна. Імені не знала, але казала, що він молодий, рудий і гарненький.