— Генрі! — крикнув Елодін. — Так, ти. Ходи сюди на секунду.
Він відійшов від дверей і запросив усередину одного із Джемісонових гінців, хлопчину, якому було не більш як вісім років.
Елодін відступив на пів десятка кроків і повернувся обличчям до хлопчика. Розправив плечі й божевільно всміхнувся.
— Лови! — наказав він і пожбурив камінцем у хлопчину.
Хлопчина, заскочений зненацька, вхопив камінець у повітрі.
Елодін несамовито зааплодував, а тоді привітав ошелешеного хлопчину, повернув камінь собі й хутко виставив Генрі за двері.
Наш учитель повернувся до нас.
— Отже, — запитав Елодін, — як це йому вдалося? Як він зумів за мить вирахувати те, чого не змогли збагнути за чверть години семеро геніальних членів Аркануму? Він знає геометрію краще за Фелу? Рахує швидше, ніж Уреш? Може, його привести назад і зробити ре’ларом?
Ми трохи посміялися й розслабилися.
— Хочу сказати от що. У кожному з нас є розум, яким ми послуговуємося для всього, що робимо поза сном. Але є ще один розум, сонний розум. Він такий сильний, що сонний розум восьмирічної дитини може за одну секунду досягти того, чого не могли б досягти за п’ятнадцять хвилин явні розуми сімох членів Аркануму.
Він широко змахнув рукою.
— Ваш сонний розум досить широкий і нестримний, щоб володіти іменами речей. Це я знаю, бо іноді це знання виринає на поверхню. Інісса вимовила ім’я заліза. Її явний розум його не знає, та її сонний розум мудріший. Щось глибоко всередині Фели розуміє ім’я каменю.
Елодін показав на мене.
— Квоут покликав вітер. Якщо вірити писанням тих, хто давно помер, це — традиційний шлях. Саме вітер був тим ім’ям, яке тут під час штудій колись дуже давно шукали й ловили охочі стати іменувачами.
Він затих на мить, серйозно глипаючи на нас і склавши руки на грудях.
— Хай кожен із вас подумає, яке ім’я хотів би знайти. Це ім’я повинне бути маленьким. Для чогось простого: заліза чи вогню, вітру або води, дерева чи каменю. Для того, до чого ви відчуваєте близькість.
Елодін підійшов до великої дошки, почепленої на стіну, й почав записувати низку назв. Його почерк виявився напрочуд охайним.
— Це важливі книжки, — пояснив він. — Прочитайте одну з них.
За мить підняла руку Брін. А тоді до неї дійшло, що це безглуздо, бо Елодін досі стояв спиною до нас.
— Майстре Елодін, — невпевнено запитала вона, — яку саме нам читати?
Він озирнувся через плече, не припиняючи писати.
— Мені байдуже, — сказав Елодін, явно роздратувавшись. — Оберіть одну. Інші безсистемно прогортайте. Подивіться на малюнки. Та хоч понюхайте їх.
Він знову повернувся обличчям до дошки.
Ми ж перезирнулися. Єдиним звуком у приміщенні було вистукування Елодінової крейди.
— А яка найважливіша? — запитав я.
Елодін пирхнув із відразою.
— Не знаю, — заявив він. — Я їх не читав, — записав на дошці назву «Ен Темерант Воїстра» та обвів її. — Не знаю навіть, чи є ця книжка в Архівах, — поставив біля назви знак питання і продовжив писати. — Скажу вам от що. Жодної з них нема у Фоліантах. Я перевіряв. Доведеться полювати на них у Сховищі. Їх потрібно буде заслужити.
Він дописав останню назву й відступив на крок, киваючи самому собі. Загалом вийшло двадцять книжок.
Елодін намалював зірочки поряд із трьома назвами, підкреслив ще дві, а поряд з останньою в переліку намалював сумне личко.
Опісля він пішов — покинув кімнату, не сказавши більше ні слова. Ми ж тим часом розмірковували про природу імен і думали, у що встряли.
Розділ тринадцятий. Полювання
Заповзявшись добре показати себе на заняттях Елодіна, я вистежив Вілема й домовився з ним про обмін: випивка в майбутньому за допомогу з орієнтуванням у Архівах.
Ми разом покрокували брукованими вулицями Університету. Різко віяв вітер, а над нами по той бік подвір’я бовванів величезний, позбавлений вікон силует Архівів. У камені над гігантськими кам’яними дверима були витесані слова: «Ворфелан Ріната Моріе».
Коли ми підійшли ближче, я усвідомив, що в мене спітніли долоні.
— Пане й пані, зажди-но секунду, — промовив я, зупинившись.
Віл поглянув на мене, здійнявши брову.
— Я нервуюсь, як повія-початківка, — додав я. — Просто дай мені секунду.
— Ти казав, що Лоррен два дні тому скасував свою заборону, — нагадав Вілем. — Я думав, що ти опинишся всередині, щойно дістанеш дозвіл.
— Я чекав на оновлення книг, — я витер вологі долоні об сорочку і з тривогою додав: — Знаю, що щось та й станеться. Мого імені не знайдеться у книзі. Або за столом буде Емброуз, а в мене станеться якийсь рецидив після того сливового дурману і врешті я з криком стану коліньми йому на горло.