— Хотів би це побачити, — зізнався Віл. — От тільки Емброуз сьогодні не працює.
— Це вже щось, — визнав я і трохи розслабився. Показав на слова над дверима. — Знаєш, що це означає?
Віл підвів погляд і сказав:
— Людину формує жага до знань. Чи щось подібне.
— Мені подобається, — я глибоко вдихнув. — Так. Ходімо.
Я відчинив здоровезні кам’яні двері та ввійшов до маленького передпокою, а тоді Віл відчинив внутрішні двері й ми ввійшли до вестибюля. Посередині приміщення стояв величезний дерев’яний письмовий стіл, на якому лежали розгорнуті кілька великих книг у шкіряних палітурках. Із приміщення вели в різні боки кілька показних дверей.
За столом сиділа Фела. Її кучеряве волосся було зібране у хвіст. У червоному світлі симпатичних ламп вона мала інакший, але не менш гарний вигляд. Вона всміхнулася.
— Привіт, Фело, — озвався я, намагаючись не виказувати нервів голосом. — Чув, Лоррен ізнову записав мене до хороших діточок. Не можеш перевірити?
Вона кивнула й заходилася гортати книгу перед собою. Фелине обличчя проясніло, і вона показала пальцем. А тоді спохмурніла.
Я відчув, як усередині мене щось обірвалося, і спитав:
— Що таке? Щось не так?
— Ні, — відповіла Фела. — Все так.
— Судячи з твого вигляду, щось не так, — забурчав Віл. — Що там написано?
Фела завагалась, а тоді розвернула книгу так, щоб ми змогли прочитати: «Квоут, син Арлідена. Руде волосся. Світла шкіра. Юний». Поряд із цим на марґінесі були записані іншим почерком слова: «Покидьок із ру».
Я всміхнувся їй.
— Усе правильно. Можна зайти?
Вона кивнула й запитала, висуваючи шухляду:
— Лампи потрібні?
— Мені — так, — сказав Віл, який уже записував своє ім’я в окремій книзі.
— У мене є своя, — відповів я й витягнув із кишені плаща свою невеличку лампу.
Фела розгорнула книгу запису відвідувачів і вписала нас. Поки я писав, у мене затрусилася рука й кінчик пера негарно поїхав, розбризкавши чорнило по сторінці.
Фела прибрала бризки промокальницею та згорнула книгу. Всміхнулася мені.
— З поверненням, — мовила вона.
***
Я дозволив Вілемові йти у Сховищі першим і всіляко старався зобразити належний подив.
Зіграти цю роль було неважко. Хоча в мене вже якийсь час був доступ до Архівів, я мусив скрадатися в них, як той злодій. Світив лампою якомога менше й уникав основних коридорів, аби не перестріти когось ненароком.
Кам’яні стіни повністю ховалися за полицями. Одні коридори були широкі й відкриті, мали високі стелі, тоді як інші утворювали вузькі проходи, в яких ледве могли розминутися боком двоє людей. У повітрі стояв сильний запах вичиненої шкіри й пилу, старого пергаменту й палітурного клею. Так пахли таємниці.
Вілем провів мене між звивистих полиць, угору сходами, а тоді — уздовж великого широкого коридору, заставленого книжками з палітурками з однакової червоної шкіри. Урешті ми дісталися дверей, із-за країв яких виднілося тьмяне червоне світло.
— Є окремі кімнати для навчання на самоті, — тихо пояснив Вілем. — Читацькі нори. Ми із Сімом учащаємо до цієї. Про неї мало хто знає.
Віл коротко постукав у двері, а тоді відчинив їх. За ними показалася кімнатка без вікон, лише трохи більша за стіл і стільці, що в ній стояли.
За столом сидів Сім. У червоному світлі його симпатичної лампи Сімове лице здавалося рум’янішим, аніж зазвичай. Коли він побачив мене, у нього округлились очі.
— Квоуте! Що ти тут робиш? — він із жахом повернувся до Вілема. — Що він тут робить?
— Лоррен скасував заборону для нього, — пояснив той. — Наш маленький хлопчик має список читання. Планує перше полювання на книжки.
— Вітаю! — радісно всміхнувся мені Сім. — Можна чимось допомогти? Я тут засинаю, — він простягнув руку.
Я постукав себе по скроні та сказав:
— Того дня, коли я не зможу запам’ятати двадцять назв, мені вже не буде місця в Арканумі. — Однак це була лише половина правди. Вся правда полягала в тому, що у мене було лише пів дюжини дорогоцінних аркушів паперу. Я не міг дозволити собі змарнувати один на щось подібне.
Сім витягнув із кишені складений папірець, а також огризок олівця.
— А мені треба все записувати, — пояснив він. — Не всі ми завчаємо напам’ять балади задля розваги.
Я знизав плечима й почав хутко записувати.
— Якщо ми розділимо мій список на трьох, діло, мабуть, піде швидше, — зауважив я.