Перша була подорожніми записками, які видалися мені доволі приємними. Друга — збіркою доволі кепської поезії, щоправда, короткою, і я продерся крізь неї, скрегочучи зубами й раз у раз заплющуючи одне око, щоб не пошкодити весь мозок. Третя книжка була присвячена риторичній філософії та складно написана.
Далі була книжка з детальним описом диких квітів на півночі Атуру. Посібник із фехтування, ілюстрації в якому серйозно збивали з пантелику. Ще одна збірка поезії, тепер уже груба, як цеглина, й навіть бундючніша за першу.
На це пішла не одна година, та я прочитав їх усі. Навіть занотував дещо на двох своїх дорогоцінних папірцях.
Далі, як я зрозумів, був щоденник божевільного. Хоча звучить це цікаво, насправді це був просто головний біль під обкладинкою. Той чоловік писав вузькими літерами, без пробілів між словами. Без пробілів між абзацами. Без розділових знаків. Без тяглості у граматиці чи правописі.
Тоді я й почав швидко гортати сторінки. Наступного дня, коли мені трапилися дві книжки, написані модеґанською (серія есеїв на тему ротації сільськогосподарських культур і монографія про вінтські мозаїки), я припинив нотувати.
Останні кілька книжок я просто прогортав, думаючи, нащо Елодін загадав нам прочитати двохсотлітній податковий реєстр із одного баронства в Малих Королівствах, застарілий медичний текст і погано перекладену п’єсу-мораліте.
Хоча читати Елодінові книжки швидко стало нецікаво, відшукувати їх усе одно було приємно. Я роздратував чимало канцелярів постійними запитаннями. Хто відповідає за повернення книжок на полиці? Де зберігаються вінтські афоризми? У кого ключі від четвертого підвального складу сувоїв? Куди відправляються пошкоджені книжки, що очікують на ремонт?
Урешті-решт я відшукав дев’ятнадцять із книжок. Усі, крім «Ен Темерант Воїстра». І так вийшло не через брак спроб. За моїми підрахунками, на всю цю затію пішло майже п’ятдесят годин пошуків і читання.
На наступне заняття з Елодіном я прийшов за десять хвилин до початку, самовдоволений, наче священник. Приніс із собою дві сторінки ретельних записів, жадаючи вразити Елодіна своєю відданістю й сумлінністю.
Усі семеро студентів прийшли на заняття до полуденного дзвону. Двері до лекційної зали були зачинені, тож ми стояли в коридорі, чекаючи на прихід Елодіна.
Ми ділились історіями про свої пошуки в Архівах і розмірковували, чому Елодін уважає ці книжки важливими. Фела роками працювала канцеляркою та знайшла лише сімнадцять із них. «Ен Темерант Воїстра» чи бодай згадку про неї не знайшов ніхто.
Коли продзвенів полуденний дзвін, Елодін так і не прийшов, а за п’ятнадцять хвилин після призначеного часу мені набридло стояти в коридорі і я спробував відчинити двері до лекційної зали. Спершу їхня ручка не рухалася взагалі, та коли я з досадою посмикав її, засув крутнувся і двері трішки прочинилися.
— Я думала, вони замкнені, — насупилась Інісса.
— Просто заклинило, — відповів я й відчинив їх.
Ми ввійшли до величезного порожнього приміщення й пішли сходами вниз, до першого ряду. На великій дошці перед нами було записане дивовижно охайним почерком Елодіна одне-єдине слово: «Обговорюйте».
Ми вмостилися на своїх місцях і зачекали, але Елодіна ніде не було видно. Ми дивилися на дошку, а потім — одне на одного, гадки не маючи, що саме повинні робити.
Судячи з виразів облич усіх присутніх, роздратований був не лише я. Я п’ятдесят годин відкопував його кляті, ні до чого не придатні книжки. Я своє діло зробив. Чому він не робить свого?
Наша сімка чекала ще дві години, безтурботно теревенячи й чекаючи на прибуття Елодіна.
Він не прибув.
Розділ чотирнадцятий. Заховане місто
Хоча ті години, які я змарнував на полюванні за книжками Елодіна, залишили мене роздратованим до глибини душі, я вийшов із цього досвіду із ґрунтовними практичними знаннями про Архіви. Найважливішим із того, що я довідався, було те, що це не просто склад, наповнений книжками. Архіви були схожі на окреме місто. Воно мало дороги та звивисті провулки. Мало алеї та стежки, що вели навпростець.
Подекуди в Архівах вирувала активність, теж достоту як у місті. Скрипторій мав ряди парт, за якими канцеляри ниділи над перекладами або переписували вицвілі тексти до нових книг свіжим, темним чорнилом. У Сортувальній Залі канцеляри активно прочісували книжки й розставляли їх по полицях.
Хворе Місце, на щастя, було геть не таким, як я очікував. Насправді то було місце, в якому нові книжки проходили знезараження перед додаванням до колекції. Вочевидячки книжки обожнює безліч різних істот. Одні пожирають пергамент і вичинену шкіру, інші мають смак до паперу чи клею. Книжкові черв’ячки — найбезневинніші з них, і після кількох історій, почутих від Вілема, мені понад усе закортіло помити руки.