Майстер-Іменувач жестом наказав Фелі підкинути його у повітря. Фела підкинула, і на очах у всіх ця маса білого пуху полинула до високої стелі лекційної зали, а тоді важко впала на землю.
— Трясця його матері, — проказав Елодін.
Він неквапом підійшов до купки насінин, підняв її й енергійно помахав нею — так, що в повітрі повільно розлетілися хмаринки молочаєвого насіння. Відтак почав гасати залою за насінинами, намагаючись упіймати їх у повітрі. Ліз на стільці, бігав лекторським помостом і вискакував на стіл у передній частині приміщення.
При цьому він постійно хапався за насінини. Спершу — однією рукою, так, як ловлять м’яч. Однак успіху не мав, тож заходився плескати на них так, як убивають мух. Коли й це нічого не дало, Елодін спробував ловити їх обома руками, як дитина підхоплює в повітрі світлячка.
Утім, йому не вдавалося заволодіти жодною. Що більше він ганявся, то більше навіснів, швидше біг, завзятіше хапався. Так тривало цілу хвилину. Дві хвилини. П’ять хвилин. Десять.
Можливо, так тривало б усе заняття, та врешті Елодін перечепився через стілець і впав на кам’яну підлогу, боляче вдарившись, роздерши штанину й закривавивши коліно.
Схопившись за ногу, Елодін сів на долівку й вивергнув із себе потік лютих лайок — таких, яких я ще ніколи в житті не чув. Він кричав, гарчав, плювався. Висловився щонайменше вісьмома мовами, і навіть тоді, коли його слова були мені незрозумілі, від їхнього звучання стискалися нутрощі, а волосся на руках ставало дибки. Він казав таке, що я аж пітнів. Казав таке, що мене починало нудити. Казав таке, що я навіть не знав, що так можна казати.
Гадаю, так могло тривати й далі, але Елодін, сердито відсапуючись, втягнув до рота одну з летючих насінин молочаю й почав несамовито кашляти та задихатись.
Урешті він виплюнув насінину, перевів подих, зіп’явся на ноги й пошкандибав геть із лекційної зали, не сказавши більше ні слова.
За мірками майстра Елодіна це заняття було не надто дивне.
***
Після заняття в Елодіна я легенько пообідав у Анкера, а тоді пішов на зміну в Медиці, де дивився, як більш досвідчені ел’те діагностують і лікують нових пацієнтів. Опісля пішов за річку, сподіваючись відшукати Денну. То був уже третій мій похід за три дні, та день був свіжий і сонячний, а я, провівши так багато часу в Архівах, відчував, що треба трохи розім’яти ноги.
Спершу я зупинився в «Еоліяні», хоча Денні перебувати там було ще відверто зарано. Поговорив зі Станчіоном і Деохом, а тоді пішов до кількох інших шинків, що їх, як мені було відомо, час від часу відвідувала Денна: «Крани», «Бочка і стіг», «Собака у стіні». Там її теж не було.
Я поблукав кількома громадськими садами з майже безлистими деревами. Відтак завітав до всіх крамниць музичних інструментів, які міг знайти, оглянув лютні й поспитав, чи не бачили там гарненької темноволосої дівчини, яка дивилася б на арфи. Не бачили.
На той час уже повністю стемніло. Тож я знову зазирнув до «Еоліяна» й поволі заходив між відвідувачів. Денни досі ніде не було видно, зате я зустрівся з графом Трепом. Ми випили разом і прослухали кілька пісень, а тоді я пішов.
Я щільніше закутав плечі у плащ, подавшись назад до Університету. Тепер на вулицях Імрі було людніше, ніж удень, і в містечку, попри холод у повітрі, стояла святкова атмосфера. Із дверей шинків і театрів лилася музика десятка різних стилів. Люди юрмами заходили до ресторанів та виставкових зал і виходили з них.
А тоді я почув високий, ясний сміх, що перекривав тихе бурмотіння юрм. Його я впізнав би де завгодно. То був сміх Денни. Я знав його як свої п’ять пальців.
Я розвернувся й відчув, як по моєму обличчю розпливається усмішка. Так було завжди. Здавалося, я міг відшукати Денну, лише втративши надію.
Я хутко оглянув обличчя в рухливому натовпі та з легкістю знайшов її. Денна стояла біля дверей невеличкої кав’ярні, вбрана в довгу сукню із синього оксамиту.
Я підступив на крок до неї, а тоді зупинився. Побачив, як Денна говорить до когось — якоїсь людини, що стояла за відчиненими дверцятами карети. Її супутника я не бачив — хіба лише самісінький вершечок його маківки. Він був у капелюсі з високою білою пір’їною.
За мить дверцята карети зачинив Емброуз. Нагородив Денну широкою чарівливою усмішкою та сказав щось таке, що вона розсміялася. На золотій парчі його куртки виблискувало ліхтарне світло, а його рукавички були пофарбовані в такий самий темний королівський пурпур, як і чоботи. На Емброузові такий колір мав би здаватися кричущим, але не здавався.