— Звісно ж, немає нічого дальшого від правди. Хроністе, ви знуджені, чекаєте на роботу. Тому ваше письмове приладдя й лежить на видноті. Ви хотіли б не застрягати без коня в цьому забитому містечку. Але таки застрягли, і ви візьмете від цього все що можна.
Баст усміхнувся.
— О-о-о! Підкажіть щось і мені!
— Зіграй на своїх сильних сторонах, Басте, — сказав Квоут. — Ти п’єш із нашим єдиним клієнтом, бо ти безпорадний лайдак, якого й на думку нікому не спаде попросити про допомогу в полях.
Баст радо всміхнувся.
— Мені теж нудно?
— Звісно, Басте. Як може бути інакше? — Квоут склав лляне полотно й поклав його на шинквас. — Я ж надто заклопотаний, щоб нудьгувати. Метушуся, виконуючи сотню дрібних завдань, без яких неможлива злагоджена робота шинку.
Він поглянув на обох присутніх.
— Хроністе, зігніться на стільці. Басте, якщо не можеш не всміхатися, принаймні почни розповідати нашому другові історію про трьох священників і мельниківну.
Бастова усмішка поширшала.
— Гарна історія.
— Усі знають свої ролі? — Квоут підняв полотно із шинкваса та пройшов за двері на кухню зі словами: — Входить Старий Коб. Вихід ліворуч.
Залунало тупання ніг по дерев’яному помосту, а тоді Старий Коб роздратовано вбіг до шинку «Путь-камінь». Хутко поглянув за стіл, за яким усміхався Баст, жестикулюючи й розповідаючи якусь історію, а тоді покрокував до шинкваса.
— Агов? Коуте, ти там?
За мить із кухні вилетів шинкар, обтираючи мокрі руки об фартух.
— Здоров, Кобе! Чим можу допомогти?
— Ґрем послав по мене овенсівського малого, — роздратовано сказав Коб. — Не знаєш, чого я зараз тут, а не тягаю овес?
Коут хитнув головою.
— Я думав, він сьогодні заносить пшеницю Мурріонів.
— Дурість, хай йому грець, — буркнув Коб. — У нас сьогодні йде до дощу, а я стою тут, поки в мене на полі лежать скирти сухого вівса.
— Якщо вже ти тут, — мовив із надією шинкар, — може, тебе зацікавить трохи сидру? Свіжого, вранці саме вичавили.
Роздратування на обвітреному обличчі старого дещо ослабло.
— Якшо вже я чекаю… — сказав він. — Кухоль сидру — це було б геть незле.
Коут пішов до підсобки й повернувся з глиняним глеком. На помості за дверима шинку знову затупали чиїсь ноги, і в двері пройшов Ґрем разом із Джейком, Фурманом і ковальчуком.
Коб повернувся і гнівно зиркнув на них.
— Шо в біса може бути таким важливим, шоб тягнути мене зрання в місто? — запитав він. — Час не жде…
Раптом за столиком, де сиділи Хроніст і Баст, вибухнув сміх. Усі повернулися до нього й побачили, як Хроніст яскраво червоніє, сміючись і прикриваючи рота однією рукою. Баст теж сміявся, гупаючи по столу.
Ґрем підвів інших до шинкваса.
— Я тут взнав, шо Фурман і хлопчисько помагають Оррісонам відвезти вівці на ринок, — заявив він. — До Бедна, так?
Фурман і ковальчук закивали.
— Зрозумів, — Старий Коб опустив погляд на руки. — Значить, на його похорон ви не потрапите.
Фурман похмуро кивнув, зате на обличчі Аарона відбився шок. Він зазирнув у обличчя всім по черзі, та всі інші заціпеніли на місці, глипаючи на старого фермера біля шинкваса.
— Добре, — врешті сказав Коб, підвівши погляд на Ґрема. — Добре, шо ти завів нас сюди, — побачив обличчя хлопця й пирхнув. — Хлопчиську, ти маєш такий вигляд, ніби щойно вбив свого кота. Баранина їде на ринок. Шеп це знав. Він би нітрохи не подумав про тебе гірше, бо ти зробив те, шо треба.
Він підняв руку, щоб поплескати ковальчука по спині.
— Ми всі вип’ємо разом, аби провести його як годиться. Ось шо важливо. Те, шо сьодні буде в церкві, — то просто священницькі балачки. Ми знаємо, як краще прощатися, — він зазирнув за шинквас. — Коуте, принеси-но нам того, шо він любив найбільше.
Шинкар уже заворушився, збираючи дерев’яні гальби й наповнюючи їх темно-брунатним пивом із невеличкої бочки позаду шинкваса.
Старий Коб підніс свою гальбу. Інші повторили за ним.
— За нашого Шепа.
Першим заговорив Ґрем:
— Як ми були малі, я зламав ногу, коли ми пішли полювати, — розповів він. — Я сказав йому бігти по допомогу, та він не схотів мене кидати. Зібрав маленькі санчата хрін зна з чого. І протягнув мене аж до містечка.
Усі випили.
— Він мене з жінкою познайомив, — зізнався Джейк. — Не знаю, чи дякував йому за те хоч раз як годиться.
Усі випили.
— Коли я хворів на круп, він щодня до мене приходив, — сказав Фурман. — Мало хто так робив. Ше й супу від своєї дружини приносив.
Усі випили.
— Він був добрий до мене, коли я тільки прийшов сюди, — розповів ковальчук. — Розказував анекдоти. А якось я зіпсував зчеплення для фургона, яке він мені приніс, щоб полагодити, то він так і не розказав майстрові Калебу, — він важко ковтнув і нервово роззирнувся довкола. — Він мені дуже подобався.