Віл підніс долоню й нагадав:
— У нас була домовленість. Ішлося про випивку та жіночу таємницю.
— Я перекинуся словом із шинкарем, перш ніж піти, — сказала Денна. В її очах танцювало щось веселе. — Що ж до таємниці, то позаду вас сидять дві дами. Вони більшу частину вечора пускали очима бісики у ваш бік. Та, що в зеленому, накинула оком на Сіма, тоді як білявка з коротким волоссям явно небайдужа до шалдійців, які зосереджуються на тому, щоб бути гарними.
— Ми їх уже зауважили, — сказав Вілем, не повертаючись у той бік. — На жаль, вони вже в товаристві молодого шляхетного модеґанина.
— Цей пан із ними не в романтичному розумінні, — заперечила Денна. — Якщо дами придивлялися до вас, то пан більш ніж чітко дав зрозуміти, що віддає перевагу рудим, — вона по-власницьки поклала долоню мені на руку. — На жаль для нього, я вже проявила свої симпатії.
Я переборов потужне бажання втупитись у стіл і запитав:
— Ти серйозно?
— Не хвилюйтеся, — звернулася вона до Віла із Сімом. — Я пошлю Деоха відволікати модеґанина. Це відчинить двері для вас обох.
— А що робитиме Деох? — реготнув Сіммон. — Жонглюватиме?
Денна відверто поглянула на нього.
— Що таке? — запитав Сіммон. — Щ… Деох не хитрий.
Денна кліпнула на нього.
— Вони зі Станчіоном разом володіють «Еоліяном», — пояснила вона. — Ти що, не знав?
— Вони володіють цим закладом, — мовив Сім. — Вони не, ну, разом.
Денна засміялася.
— Та звісно, що разом.
— Але ж Деох — великий любитель дам, — заперечив Сіммон. — Він… він не може…
Денна поглянула на нього як на дурника, а тоді — на Віла й мене.
— Ви знали, чи не так?
Вілем знизав плечима.
— Нічого про це не знав. Але не дивно, що він баша. Він доволі привабливий, — Віл завагався й насупився. — «Баша». А як це називається тут? Чоловік, який буває близький як із жінками, так і з чоловіками?
— Щасливчик? — припустила Денна. — Стомлений? На два фланги?
— На два фронти, — виправив я.
— Так не годиться, — насварилася на мене Денна. — Якщо не мати назв для різних речей, які вражали б, нас ніхто не сприйматиме всерйоз.
Сім кліпнув на неї. Ця ситуація явно не вкладалась у нього в голові.
— Розумієш, — поволі проказала Денна, неначе пояснюючи дитині, — це все просто енергія. І її можна спрямовувати по-різному, — вона розквітла осяйною усмішкою, неначе усвідомила, як найкраще пояснити йому ситуацію. — Це все одно що зробити отак, — Денна енергійно потерла руками стегна, наслідуючи те, що він робив раніше. — Це все просто енергія.
Вілем тим часом уже сховав обличчя в долонях. Плечі в нього трусилися від беззвучного сміху. На обличчі Сіммона досі відбивалися недовіра та спантеличення, але тепер воно ще й почервоніло, запалало рум’янцем.
Я підвівся на ноги та взяв Денну за лікоть.
— Залиш бідолаху самого, — попросив я, обережно ведучи її до дверей. — Він з Атуру. Там із такими речами трохи туго.
Розділ дев’ятнадцятий. Джентльмени та злодії
Ми з Денною покинули «Еоліян» пізно, коли на вулицях уже нікого не було. Я чув звіддаля гру на скрипці й лункий стукіт кінських копит по бруківці.
— То в якій норі ти ховався? — запитала вона.
— Тій, що й завжди, — відказав я, а тоді мені блиснула думка. — Ти приходила шукати мене в Університеті? У великій квадратній будівлі, від якої пахне вугільним димом?
Денна похитала головою.
— Я й близько не здогадалася б, де тебе там шукати. Він як лабіринт. Якщо я не можу впіймати тебе за грою в Анкера, то знаю, що мені не пощастило, — вона з цікавістю поглянула на мене. — А що?
— Якась дівчина приходила й питала про мене, — махнув я рукою — мовляв, нічого особливого. — Сказала, буцімто я продав їй оберіг. Я подумав, що це можеш бути ти.
— Я й справді приходила тебе шукати, доволі давно, — зізналася вона. — Але ніколи не казала, що ти мене оберігаєш.
Розмова стухла, і між нами виросла тиша. Я мимоволі згадав, як Денна ходила попід руку з Емброузом. Знати про це більше не хотілося, та водночас у мене на думці не було більше нічого.
— Я приходив провідати тебе в «Сірому чоловікові», — сказав я, просто щоб не йти мовчки. — Але тебе вже там не було.
Вона кивнула.
— Ми з Келліном трохи посварилися.
— Сподіваюся, все не надто страшно, — я показав на її шию. — Підвіска, як я помітив, досі в тебе.
Денна розгублено торкнулася смарагда у формі краплі.
— Ні. Нічого страшного. Келлін консерватор, цього в нього не відняти. Якщо він щось дарує, то не забирає дарунка. Він сказав, що цей колір мені личить, і сережки мені теж варто залишити собі, — вона зітхнула. — Мені було б легше, якби він не був такий люб’язний. І все ж приємно їх мати. Це своєрідний підшкірний жир. Якщо я не отримаю найближчим часом звістки від свого покровителя, вони полегшать мені життя.