— Здається, для цього потрібен надзвичайно надійний і водночас нечистий на руку ломбард у партнерах.
— Авжеж, — визнала Денна. — Однак зазвичай вони позначені.
Вона показала на верхню частину одвірка ломбарду, що стояв поряд. Там було кілька позначок, які цілком можна було прийняти за випадкові подряпини у фарбі.
— А… — я трохи повагався, а тоді додав: — У Тарбієні такі позначки означали, що там можна спокійно збути… — спробував відшукати годящий евфемізм. — Товари сумнівного походження.
Якщо моє зізнання і приголомшило Денну, то вона нічим цього не виказала. Тільки похитала головою й показала на позначки з ближчої відстані, на ходу водячи пальцем.
— Це означає: «Надійний власник. Відкритий для простих афер. Розподіл прибутків порівну», — оглянула решту одвірка й вивіску ломбарду. — Нічого про збут крадених речей від дядька.
— Ніколи не вмів таке читати, — зізнався я. Скоса поглянув на Денну й постарався висловитися без осуду в голосі. — А ти знаєш, як таке працює, тому що?..
— Читала про таке у книжці, — саркастично відповіла Денна. — Звідки я, на твою думку, про це знаю?
Вона пішла далі вздовж вулиці. Я пішов за нею.
— Зазвичай я не граю вдовицю, — сказала Денна майже недбало. — Я для цього надто юна. У мене перстень від матері. Або бабусі, — вона знизала плечима. — Обставини міняють на ті, які підходять до ситуації.
— А що, як пан чесний? — запитав я. — Що, як він прийде опівдні, бажаючи допомогти?
— Таке буває нечасто, — сказала Денна, іронічно скрививши вуста. — В мене таке було лиш один раз. Абсолютно несподівано. Тепер я про всякий випадок домовляюся з власником заздалегідь. Рада ошукати якогось жадібного покидька, що намагається скористатися безпорадністю молодої дівчини. Але не буду забирати гроші в людини, яка намагається допомогти, — її личко стало суворим. — Не те що та сучка, яка вчепилась у Джеффрі.
— Він прийшов опівдні, так?
— Звісно, — сказала вона. — Просто взяв і віддав їй гроші. «Розплачуватися не треба, паннусю. Ідіть рятувати родинну ферму», — Денна провела руками крізь волосся, звівши очі до неба. — Ферму! Це ж узагалі безглуздя! Звідки у фермерської дружини діамантове кольє? — вона позирнула на мене. — І чому милі чоловіки — такі ідіоти, коли йдеться про жінок?
— Він шляхетний, — сказав я. — А він не може просто написати додому?
— Він ніколи не ладнав із рідними, — відповіла Денна. — Тим паче зараз. Із останнім листом йому не надіслали грошей — лише звістку про хворобу матері.
Щось у її тоні привернуло мою увагу.
— Наскільки важку? — запитав я.
— Важку, — Денна не підвела погляду. — Дуже важку. А він, звісно, вже продав коня й не може дозволити собі квиток на корабель, — іще раз зітхнула. — Це все одно що дивитися котрусь із отих жахливих тейлінських драм. «Зле обраний шлях» чи щось таке.
— Якщо це так, то йому достатньо зайти просто так до церкви наприкінці четвертого акту, — сказав я. — Він помолиться, дістане урок і проживе решту своїх днів як чистий і доброчесний хлопчина.
— Якби він прийшов порадитися зі мною, все було б інакше, — Денна з досадою змахнула рукою. — Але ж ні, він заходить опісля, сказати мені, що зробив. Лихвар із гільдії позбавив його кредиту, то що він робить?
У мене скрутило шлунок.
— Іде до ґелета, — сказав я.
— І він іще радів, коли розповідав мені! — Денна поглянула на мене. На її обличчі відобразився розпач. — Ніби нарешті збагнув, як вибратися з цієї чортівні, — вона здригнулася. — Зайдімо сюди, — показала на невеличкий садок. — Сьогодні більш вітряно, ніж я сподівалася.
Я поставив футляр із лютнею та скинув із себе плащ.
— Ось. Мене все влаштовує.
Денна якусь мить неначе збиралася відмовитись, а тоді закуталася в нього.
— А ти ще кажеш, що не джентльмен! — насварилася вона.
— Не джентльмен, — відказав я. — Просто знаю, що після тебе він пахнутиме краще.
— А… — мудро промовила вона. — А тоді ти продаси його парфумерові й заробиш цілий статок.
— Так я й планував від початку, — зізнався я. — Хитрий і вигадливий план. Розумієш, я ж більше злодій, аніж джентльмен.
Ми сіли на лаву, якої не обвівав вітер.
— Здається, ти загубив пряжку, — зауважила Денна.
Я опустив погляд на свій футляр для лютні. Його вузький кінець розчахнувся, і залізної пряжки ніде не було видно.
Я зітхнув і байдужливо сягнув до однієї зі внутрішніх кишень плаща.
Денна писнула. Не голосно — просто вражено охнула, раптом підвівши погляд на мене. У сяйві місяця її очі здавалися великими й темними.