Я прибрав руку, неначе обпікся на вогні, й затинаючись перепросив її.
Денна тихо засміялася.
— Що ж, ніяково вийшло, — тихо сказала вона собі під носа.
— Вибач, — хутко промовив я. — Я не подумав. У мене там дріт, яким можна тимчасово його залатати.
— А… — відповіла Денна. — Звісно.
Її руки на мить сховалися під плащем, а тоді вона простягнула шматок дроту.
— Вибач, — повторив я.
— Я просто здивувалася, — пояснила вона. — Не думала, що ти можеш мацати даму без попередження.
Я, знітившись, опустив погляд на лютню, і взявся до праці, вдівши дріт у дірку на місці застібки та міцно закрутивши його.
— Гарна лютня, — зауважила Денна після тривалого мовчання. — Але цей футляр — просто казна-що.
— Я розорився, купивши саму лютню, — пояснив я, а тоді підвів погляд, неначе мені раптом блиснула думка. — Знаю! Попрошу Джеффрі назвати мені свого ґелета! Тоді мені стане грошей на два футляри!
Вона грайливо замахнулася на мене, і я сів на лаву поряд із нею.
На мить стало тихо, а тоді Денна опустила погляд на свої долоні та знову заворушила руками, як ворушила вже кілька разів за нашу розмову. Лише тепер я збагнув, що вона робить.
— Твій перстень, — сказав я. — Що з ним сталося?
Денна якось дивно поглянула на мене.
— Ти носила перстень, відколи я з тобою познайомився, — пояснив я. — Срібний, зі світло-блакитним камінцем.
Вона наморщила лоба.
— Я знаю, який він був. А як ти?..
— Ти постійно його носиш, — відповів я, намагаючись говорити невимушено, ніби не знав про неї кожнісіньку дрібницю. Ніби не знав, що вона має звичку крутити його на пальці, коли тривожиться чи замислюється. — Що з ним сталося?
Денна опустила погляд на руки й відповіла:
— Він у одного молодого пана.
— А… — проказав я. А тоді, не в змозі стриматися, додав: — У кого?
— Ти навряд чи… — вона зупинилась, а тоді підвела погляд на мене. — А власне, ти можеш його знати. Він також навчається в Університеті. Емброуз Оссел.
Мені раптом запекло й захолодило в животі.
Денна відвела погляд і пояснила:
— Йому властивий певний різкий шарм. Правду кажучи, більше різкість, аніж шарм. Але… — вона замовкла і знизала плечима.
— Розумію, — промовив я. А тоді додав: — Усе, напевно, доволі серйозно.
Денна запитливо поглянула на мене, а тоді на її личку відобразилося розуміння і вона розреготалася. Захитала головою, махаючи руками в завзятому запереченні.
— О ні! Боже, ні! Нічого такого. Він кілька разів приходив до мене. Ми ходили на виставу. Він запрошував мене на танці. У нього надзвичайно легкі ноги.
Вона глибоко вдихнула і зітхнула, випускаючи із себе повітря.
— Першого вечора він був дуже галантним. І навіть дотепним. Другого вечора вже трішки менше, — Денна примружила очі. — Третього вечора став настирливим. Опісля стало кепсько. Я мусила покинути свої кімнати в «Кабанячій голові», бо він навідувався туди з дрібничками й віршами.
Мене охопило неймовірне полегшення. Я вперше за кілька днів відчув, що здатен вдихнути на повні груди. Відчув, що на моєму обличчі готова з’явитись усмішка, і притлумив її: боявся, що вона буде така широка, що я стану схожий на цілковитого божевільного.
Денна іронічно глянула на мене.
— Дивовижно, якими схожими нахабство та впевненість видаються на перший погляд. До того ж він був щедрий і багатий. Це гарне поєднання, — вона підняла оголену руку. — Перстень сидів на пальці неміцно, і він сказав, що полагодить його.
— Коли стало кепсько, він, як я розумію, вже й близько не був такий щедрий?
Її червоні вуста знов іронічно всміхнулися.
— І близько не такий.
— Можливо, я щось тут вдію, — припустив я. — Якщо цей перстень для тебе важливий.
— Був важливий, — сказала Денна й відверто поглянула на мене. — Але що саме ти зробив би? Нагадав би йому як джентльмен джентльменові, що з жінками треба поводитися гідно й шанобливо? — вона закотила очі. — Хай щастить.
Я просто обдарував її найчарівнішою усмішкою, на яку був здатен. Я вже казав їй, як усе насправді: я не джентльмен, а злодій.
Розділ двадцятий. Примхливий вітер
Наступного вечора я прийшов до «Золотого поні», чи не найвишуканішого шинку з університетського боку річки. Він міг похвалитися хитромудрими кухнями, чудовою стайнею та вправним, догідливим персоналом. Такі дорогі заклади були по кишені лише найзаможнішим студентам.