Я, звісно, був не всередині. Я сидів навпочіпки в густій тіні на даху, стараючись не замислюватися про те, що моїх замірів більш ніж вистачить для звинувачення в негідній поведінці. Якщо мене застукають під час вторгнення до кімнат Емброуза, то, поза сумнівом, відрахують.
Був ясний осінній вечір із сильним вітром. Неоднозначна обставина. Шурхіт листя перекрив би будь-які тихі звуки, які я видавав, але я побоювався, що тріпотіння країв мого плаща може привернути увагу.
Наш план був простий. Я підсунув Емброузові під двері запечатану цидулку. Кокетливе прохання про зустріч в Імрі без підпису. Написав його Віл, оскільки ми із Сімом вирішили, що в нього найжіночніший почерк.
Це було лотереєю, та я підозрював, що Емброуз клюне. Мені більше було б до вподоби, якби хтось відвернув його увагу особисто, але що менше учасників, то краще. Можна було б попросити допомоги в Денни, але я хотів повернути їй перстень несподівано.
Віл із Сімом стояли на чатах: Віл — у загальній залі, Сім — у провулку біля чорного входу. Вони мали дати мені знати, коли Емброуз вийде з будівлі. І, що ще важливіше, сповістити мене, якщо він повернеться, перш ніж я закінчу обшукувати його кімнати.
Я відчув різкий порух у правій кишені: дубова гілка двічі виразно смикнулася. За мить сигнал повторився. Вілем давав мені знати, що Емброуз уже покинув шинок.
У моїй лівій кишені лежав березовий цурпалок. Подібний цурпалок тримав у руці Сіммон, який стеріг чорний вхід до шинку. Це була проста й ефективна система сигналізації для тих, хто знає симпатію досить добре для такого.
Я сповз зі скату даху, обережно долаючи важку глиняну черепицю. Мені з тарбієнського дитинства було відомо, що вона часто тріскається, з’їжджає й на ній можна втратити рівновагу.
Я дістався краю даху, що був за п’ятнадцять футів від землі. Висота не запаморочлива, але більш ніж достатня, щоби зламати ногу або шию. Вузька смуга даху тягнулася під довгим рядом вікон другого поверху. Загалом вікон було десять. Середні чотири належали Емброузу.
Я кілька разів витягнув і стиснув пальці, щоб їх розслабити, а тоді обережно посунувся вузькою смужкою даху.
Секрет полягає в тому, щоб зосередитися на своїх діях. Не дивитися на землю. Не озиратися через плече. Не зважати на світ і вірити, що він поведеться так само з вами. Ось чому я насправді був у плащі. Якби мене помітили, я був би просто темним силуетом у темряві, який неможливо було б розпізнати. Принаймні я на це сподівався.
У першому вікні було темно, а друге було затулене шторами. Однак у третьому виднілося тьмяне світло. Я завагався. Таким світлошкірим людям, як я, в жодному разі не слід зазирати у вікна вночі. Обличчя виділятиметься на темному тлі, наче повний місяць. Я не ризикнув зазирнути всередину й натомість попорпався в кишенях плаща, доки не знайшов шматочок бляшаного брухту з Промислу, який перетворив на дзеркальце. Тоді обережно зазирнув за його допомогою за ріг, у вікно.
Усередині були кілька тьмяних ламп і ліжко під балдахіном — таке завбільшки, як уся моя кімната в Анкера. Ліжко було зайняте. Активно зайняте. Ба більше, голих кінцівок там було забагато для двох людей. На жаль, шматочок бляхи в мене був маленький, і я не міг роздивитися ту сцену в усій її складності, бо інакше, можливо, дізнався б щось дуже цікаве.
Я ненадовго замислився, чи не повернутися й не поглянути на кімнати Емброуза з іншого боку, але раптом повіяв вітер, погнавши по бруківці листя й намагаючись збити мене з вузької смужки. Я під важкі удари власного серця вирішив ризикнути та пройти повз оте вікно. Подумав, що люди всередині мають цікавіші справи, ніж видивляння на зорі.
Я насунув на обличчя каптур плаща й затиснув краї в зубах, прикриваючи лице й водночас звільняючи руки. Осліпши через це, я поволі посунувся повз вікно й уважно прислухався: раптом щось укаже на те, що мене помітили? Було кілька здивованих звуків, але, схоже, не через мене.
Перше вікно Емброуза було вигадливим вітражем. Гарним, але відчинити його було неможливо. Наступне було ідеальне: широке, подвійне. Я витягнув з однієї кишені плаща шматочок тоненького мідного дроту й підчепив ним простий засув, на який вікно було зачинене.
Вікно не відчинилось, і я зрозумів, що Емброуз скористався ще й важким засувом. Тут знадобилося кілька довгих хвилин складної праці однією рукою в майже цілковитій темряві. На щастя, вітер уже вщух, принаймні тимчасово.
Але відтак, коли я вже розібрався із засувом, вікно однаково не піддалося. Я заходився проклинати Емброузову параною, шукаючи третього замка. Полював майже десять хвилин, аж доки не збагнув, що вікно просто заклинило.