На той час я вже повернувся до вікна, де світив лампою туди-сюди вздовж латунної смужки та бурмотів собі під носа руни. Це було доволі просто. Я міг вивести сиґалдрію з ладу, зішкрябавши кілька з’єднувальних рун, а тоді відчинити вікно й утекти.
Я побіг назад до вітальні й підхопив із письмового столу ніж для відкривання листів, у поспіху перекинувши каламар із кришкою. Уже зібравшись узятися за викреслювання рун, збагнув, якою дурістю це буде. До кімнат Емброуза міг вломитися будь-який дрібний злодій, але людей, які достатньо знають сиґалдрію, щоб зіпсувати захисні чари, набагато менше. Це було б усе одно що написати власне ім’я на рамі його вікна.
Якусь мить я збирався з думками, а тоді повернув ніж для листів на стіл і поставив на місце каламар. Повернувся й уважніше оглянув довгу латунну смужку. Зламати щось просто, зрозуміти це важче.
Це особливо стосується випадків, коли з-за дверей чутно тиху лайку в супроводі грюкоту й торохтіння людини, що намагається відімкнути замок, який заклинило.
Відтак у коридорі стало тихо, а це бентежило ще більше. Мені врешті вдалося збагнути послідовність захисних заклинань, але тут я почув, як у коридорі йдуть кілька пар ніг. Я розділив розум на три частини й зосередив алар, налягаючи на вікно. Руки й ноги захололи: я витягнув тепло з тіла для протидії заклинанню. Почувши гучний глухий звук, із яким у двері вдарило щось важке, я постарався не панікувати.
Вікно розчахнулось, і я спішно кинувся назад, крізь раму й на дах, а тим часом щось ізнову вдарило у двері і я почув різкий тріск. То розкололося дерево. Я ще міг би спокійно втекти, але поставивши праву ногу на дах, відчув, як під моєю вагою тріскається глиняна черепиця. Коли нога поїхала, я обома руками схопився за підвіконня, щоб не впасти.
А тоді повіяв вітер, підхопивши відчинене вікно та штовхнувши його до моєї голови. Я підніс руку, щоб захистити лице, і замість нього вікно вдарило по ліктю. Одна з маленьких шибок при цьому розбилася. Сила удару відштовхнула мене вбік, на праву ногу, і та остаточно підігнулася.
А тоді, позаяк скидалося на те, що всі інші варіанти вже вичерпані, я вирішив: найкраще буде впасти з даху.
Мої руки, діючи суто інтуїтивно, несамовито зашкрябались. Я змістив іще кілька шматків глиняної черепиці, а тоді вхопився за край даху. Вхопився невдало, але сповільнився і крутнувся так, щоб не впасти на голову чи на спину. Натомість я впав долілиць, як кіт.
От тільки в кота всі ноги мають однакову довжину. Я приземлився накарачки. Руки лише пощипувало, зате коліна, які вдарились об бруківку, боліли чи не найстрашніше за все моє коротке життя. Біль був сліпучий, і я почув, як зойкнув, наче собака, якого копнули.
За мить довкола мене посипався град із важкої червоної черепиці. Більша її частина розбивалась об бруківку, та один шматочок зачепив мою потилицю, тоді як інший влучив просто в лікоть, від чого в мене заніміло все передпліччя.
Я на це й не зважив. Зламана рука зцілиться, зате відрахування з Університету — це на все життя. Я підняв каптур і зусиллям волі зіп’явся на ноги. Притримуючи однією рукою каптур плаща, щоб залишався на місці, я незграбно подолав кілька кроків, а тоді опинився під кроквами «Золотого поні», де мене не було видно з вікна нагорі.
А далі біг, біг, біг…
***
Урешті я сторожко покульгав на дахи й сам заліз у свою кімнату крізь вікно. Справа йшла повільно, але вибору в мене було мало. Я не міг пройти повз усіх у пивниці закудланим, кульгавим і загалом у такому вигляді, ніби щойно впав із даху.
Відсапавшись і погризши себе за кілька різних видів сліпучого ідіотизму, я оцінив свої поранення. Гарні новини полягали в тому, що я не зламав жодної ноги, одначе трохи нижче кожного коліна у мене розквітали прекрасні синці. Черепиця, що зачепила мою голову, залишила по собі ґулю, але не поріз. І хоча лікоть пульсував тупим болем, долоня вже не терпла.
У двері постукали. Я застиг на мить, а тоді витягнув із кишені березову гілочку, пробурмотів швидке зв’язування і шпарко заводив нею туди-сюди.
Я почув із коридору вражений звук, а за ним — тихий сміх Вілема.
— Не смішно, — долинув Сімів голос. — Впусти нас!
Я впустив. Сіммон сів на край ліжка, а Вілем зайняв стілець біля письмового столу. Я зачинив двері й сів на другій половині ліжка. Навіть тоді, коли всі ми посідали, крихітна кімнатка залишилася тісною.