Ми якусь мить серйозно придивлялись один до одного, а тоді заговорив Сіммон:
— Судячи з усього, Емброуз сьогодні наполохав злодія у себе в кімнатах. Хлопака вискочив із вікна, аби тільки не попастися.
Я коротко, невесело засміявся.
— Аж ніяк. Я вже майже вибрався, але тут вікно зачинилося від вітру, — я незграбно показав це рукою. — Збило мене з даху.
Вілем зітхнув із полегшенням.
— Я думав, що напартачив зі зв’язуванням.
Я хитнув головою.
— Було достатньо попереджень. Я просто поводився не так обережно, як мав би.
— Чому він так рано повернувся? — запитав Сіммон, дивлячись на Вілема. — Ти чув щось, коли він прийшов?
— Йому, напевно, спало на думку, що в мене не надто жіночний почерк, — сказав Вілем.
— У нього на вікнах були захисні чари, — промовив я. — Мабуть, пов’язані з якимось перснем чи іншим предметом, який він носить із собою. Вони, найпевніше, й подали йому сигнал, щойно я відчинив вікно.
— Ти його здобув? — запитав Вілем.
Я мотнув головою.
Сіммон витягнув шию, щоб краще придивитися до моєї руки.
— Ти в нормі?
Я поглянув туди ж, куди й він, але нічого не побачив. А тоді смикнув себе за сорочку й помітив, що вона прилипла до заднього боку моєї руки. Навіть не зауважив цього за іншими клопотами.
Я, сторожко рухаючись, стягнув сорочку через голову. Лікоть на сорочці був порваний і заляпаний кров’ю. Я люто вилаявся. Сорочок у мене було всього чотири, а тепер ця була зіпсована.
Я спробував поглянути на свою травму і швидко збагнув, що не можна подивитися на власний лікоть іззаду, хай як сильно цього хочеться. Врешті я продемонстрував її Сіммонові для огляду.
— Це не бозна-що, — промовив він, розвівши пальці трохи більше ніж на два дюйми. — Всього один поріз, і він майже не кровоточить. Решта — просто подряпини. Схоже, ти сильно обдер його об щось.
— На мене впав шматок глиняної черепиці з даху, — пояснив я.
— Щасливчик, — буркнув Вілем. — Хто ще міг упасти з даху й не дістати нічого страшнішого за кілька подряпин?
— У мене на колінах синці завбільшки з яблука, — сказав я. — Я буду щасливчиком, якщо завтра зможу ходити.
Але у глибині душі я знав, що Вілем має рацію. Глиняна черепиця, що впала мені на лікоть, із легкістю могла би зламати мені руку. Краї уламків глиняної черепиці часом бувають гострі, як ножі, тож, якби вона вдарила мене інакше, поріз міг би вийти до кістки. Ненавиджу глиняну черепицю.
— Що ж, могло бути й гірше, — бадьоро заявив Сіммон, зіп’явшись на ноги. — Ходімо до Медики й підлатаймо тебе.
— Краем, ні, — заперечив Вілем. — Йому не можна до Медики. Там ставитимуть запитання, щоб знати, чи не постраждав хто-небудь.
Сіммон ізнову сів.
— Ну звісно, — відповів він із чимось віддалено схожим на огиду до себе. — Я знав. — Він іще раз мене оглянув. — Принаймні тобі не болить там, де побачать люди.
Я позирнув на Вілема.
— Кров тебе бентежить, так?
Його обличчя стало трохи ображеним.
— Не сказав би… — його очі метнулися до мого ліктя, а лице трохи зблідло, попри темний, як зазвичай у шалдійців, колір шкіри. Його вуста стиснулися в тонку риску. — Так.
— Логічно, — я пішов розрізати свою зіпсовану сорочку на смуги тканини. — Вітаю, Сіме! Тебе підвищено до бойового медика.
Я висунув шухляду й дістав гачкоподібну голку та кишку, йод і маленький горщичок гусячого жиру.
Сім поглянув на голку, а тоді — знову на мене, й вирячив очі.
Я обдарував його найкращою своєю усмішкою.
— Це просто. Я тебе інструктуватиму.
***
Я сидів на підлозі, занісши руку над головою, тимчасом як Сіммон мив, латав і перев’язував мені лікоть. Він несподівано виявився далеко не таким гидливим, як я очікував. Його руки були обережніші й упевненіші, ніж у багатьох студентів із Медики, які займаються таким постійно.
— Отже, наша трійця була тут і всю ніч грала в дихання? — запитав Віл, цілеспрямовано стараючись не дивитися в мій бік.
— Звучить гарно, — зауважив Сім. — Ми можемо сказати, що я переміг?
— Ні, — відповів я. — Люди, напевно, бачили Віла в «Поні». Якщо збрехати, мене вже точно спіймають.
— Ой, — вимовив Сім. — То що тоді казати?
— Правду, — я показав на Віла. — Ти під час цього шарварку був у «Поні», а тоді прийшов сюди, щоб розповісти про це мені, — я кивнув на маленький столик, на якому були безладно розкидані купа механізмів, пружини та гвинти. — Я показав вам гармонічний годинник, який відшукав, а ви радили мені, як його лагодити.
Сім явно розчарувався.