— Задуми доволі прості, майстре Кілвін, — відповів я.
— Тепер ти ре’лар, — нагадав він із явним докором у голосі. — Тебе влаштовує млява робота за інерцією, виготовлення іграшок для лінивих багатіїв? — запитав він. — Саме цим ти бажаєш займатись у Промислі? Легкою роботою?
Я відчував, як у моєму волоссі виступає піт, який потім стікає по спині.
— Я трохи побоююся втілювати самостійні задуми, — сказав. — Ви не надто схвалювали зміни, які я вніс у свою ручну лампу.
— Говориш як боягуз, — відповів Кілвін. — Невже ти так ніколи й не вийдеш із дому, бо тебе один раз вилаяли? — він поглянув на мене. — Питаю тебе ще раз. Дзвоники. Литво. Ця робота тебе задовольняє, ре’ларе Квоуте?
— Майстре Кілвін, мене задовольняє думка про оплату навчання в наступному семестрі.
По моєму обличчю стікав піт. Я спробував витерти його рукавом, але моя сорочка вже промокла наскрізь. Я позирнув на двері Кілвінового кабінету.
— А сама робота? — підказав Кілвін. На смаглявій шкірі його чола виступав піт, але поза тим спека його, схоже, не турбувала.
— Чесно, майстре Кілвін? — запитав я, відчуваючи легке запаморочення.
Він набув трохи ображеного вигляду.
— Ре’ларе Квоуте, я ціную правду в усьому.
— Правда така, майстре Кілвін: за останній рік я зробив вісім палубних ламп. Якщо доведеться робити ще одну, то я можу всратися просто з нудьги.
Кілвін пирхнув — можливо, засміявся, — а тоді нагородив мене широкою усмішкою.
— Добре. Так і має почуватися ре’лар, — він тицьнув у мене одним товстим пальцем. — Ти розумний і маєш спритні руки. Я очікую від тебе великих звершень. Не марудної роботи. Зроби щось розумне — і це дасть тобі більше, ніж лампа. І вже точно більше, ніж деталі. Залиш їх е’лірам, — він зневажливо показав на вікно, з якого виднілася майстерня.
— Я постараюся, майстре Кілвін, — пообіцяв я. Мій голос звучав якось дивно, був далеким і металічним. — Не будете проти, якщо я відчиню двері та впущу сюди свіжого повітря?
Кілвін схвально буркнув, і я підступив до дверей. Одначе ноги були якісь чужі, а голова крутилася. Я похитнувся й мало не впав головою вперед на підлогу, але примудрився схопитися за край робочого столу й натомість просто опустився на коліна.
Коли мої побиті коліна торкнулися кам’яної підлоги, біль був нестерпний. Але я не заволав і не закричав. Навіть більше, здавалося, ніби біль надходить звідкілясь іздалеку.
***
Пробудився я спантеличеним. У роті було сухо, наче туди насипали тирси. Очі опухли, а думки були такі мляві, що я далеко не відразу розпізнав характерний запах знезаражувального засобу в повітрі. Це, а також те, що я лежав під простирадлом голяка, підказало мені, що я в Медиці.
Я повернув голову й побачив коротке світле волосся та темну форму зцілювача. Розслаблено впав назад на подушку і прокректав:
— Привіт, Моло.
Вона повернулася й серйозно глянула на мене.
— Квоуте, — сказала Мола офіційним тоном, — як почуваєшся?
Я досі був осоловілий і мусив над цим замислитися.
— Думати важко, — проказав я, а тоді додав: — Хочу пити.
Мола принесла мені склянку й допомогла попити. Напій виявився солодким і з якимись домішками. Допив я далеко не відразу, але допивши, вже відчув себе наполовину людиною.
— Що сталося? — запитав я.
— Ти знепритомнів у Рукотворні, — пояснила вона. — Кілвін особисто приніс тебе сюди. Правду кажучи, вийшло доволі зворушливо. Його довелося прогнати.
Уявивши, як здоровезний майстер ніс мене вулицями Університету, я відчув, що всім тілом зашарівся від сорому. В нього на руках я, певно, скидався на ганчір’яну ляльку.
— Я знепритомнів?
— Кілвін пояснив, що ти був у жаркому приміщенні, — сказала Мола. — А ще твій одяг був просякнутий потом. Ти був мокрий, як хлющ.
Вона показала на мої сорочку та штани, що лежали жужмом на столі.
— Теплове виснаження? — припустив я.
Мола піднесла руку, щоб мене заспокоїти.
— Це був мій перший діагноз, — відповіла вона. — Після подальшого огляду я вирішила, що насправді ти страждаєш на гострі наслідки вчорашнього стрибка з вікна, — Мола багатозначно поглянула на мене.
Раптом мені стало соромно. Не за майже цілковиту голизну, а за очевидні ушкодження, які я дістав, гепнувшись із даху «Золотого поні». Я позирнув на двері та з полегшенням уздрів, що вони зачинені. Мола стояла й дивилася на мене, стараючись нічого не виказувати обличчям.
— Хтось іще бачив? — запитав я.
Мола хитнула головою.
— У нас сьогодні аврал.