Я трохи розслабився.
— Це вже щось.
Її лице спохмурніло.
— Цього ранку Арвіл віддав наказ повідомляти про будь-які підозрілі ушкодження. Чому, не секрет. Сам Емброуз пообіцяв чималу нагороду всякому, хто допоможе йому спіймати злодія, який вдерся до його кімнати й украв декілька цінних речей, зокрема перстень, який віддала йому мати на смертному одрі.
— От покидьок! — із жаром проказав я. — Я нічого не крав.
Мола здійняла брову.
— Усе так просто? Ніяких заперечень? І… нічого?
Я видихнув через ніс, намагаючись опанувати себе.
— Не буду ображати твої розумові здібності. Цілком очевидно, що я не падав зі сходів, — я глибоко вдихнув. — Послухай, Моло. Якщо ти комусь розкажеш, мене відрахують. Я нічого не крав. Міг би, та нічого не вкрав.
— Тоді чому… — вона завагалася, явно зніяковівши. — Що ти робив?
Я зітхнув.
— Ти повірила б, що я робив послугу одному своєму другові?
Мола уважно поглянула на мене, вдивившись зеленими очима в мої очі.
— Що ж, ти останнім часом і справді робиш багатенько послуг іншим.
— Я… що? — перепитав я. Мої думки були надто мляві, щоб я розумів її слова.
— Коли ти був тут минулого разу, я лікувала в тебе опіки та отруєння димом після того, як ти витягнув Фелу з вогню.
— А… — відповів я. — Насправді то не послуга. Так учинив би всякий.
Мола уважно придивилася до мене.
— Ти дійсно в це віриш, так? — трохи похитала головою, а тоді взяла книжку в твердій палітурці та зробила на ній кілька позначок, поза сумнівом, зазначила щось у звіті про лікування. — Ну, а я вважаю це послугою. Ми з Фелою жили разом, коли обидві були новенькими. Хай що ти там думаєш, так учинив би далеко не всякий.
У двері постукали, і з коридору долинув голос Сіма.
— Можна зайти?
Він, не чекаючи відповіді, відчинив двері та провів до кімнати збентеженого Вілема.
— Ми чули… — Сім зупинився й повернувся до Моли. — У нього ж усе буде гаразд, так?
— У нього все буде добре, — запевнила Мола. — Якщо температура вирівняється, — вона взяла ключовий вимірювач і запхала мені до рота. — Знаю, тобі буде непросто, але постарайся хвилинку посидіти з закритим ротом.
— Тоді, — сказав з усмішкою Сіммон, — ми чули, що Кілвін відвів тебе в якесь усамітнене місце й показав тобі щось таке, що ти знепритомнів, наче мале шмаркате дівча.
Я набурмосився на нього, але рота не розтулив.
Мола знову повернулася до Віла й Сіма.
— Ноги в нього якийсь час болітимуть, але незворотних ушкоджень немає. З ліктем теж усе має бути гаразд, хоча шви казна-які. І що ви в біса робили в кімнатах Емброуза?
Вілем просто поглянув на неї зі звичною терплячістю в темних очах.
Із Сімом так не вийшло.
— Квоутові треба було взяти перстень для коханої, — радісно прощебетав він.
Мола повернулася до мене. На її обличчі виднілася лють.
— Оце ти нахаба! Збрехав мені в обличчя, — заявила вона. Очі в неї були суворі й сердиті, мов у кішки. — Дякувати Богові, що ти не хотів образити мої розумові здібності абощо.
Я глибоко вдихнув і підняв руку, щоб вийняти з рота ключовий вимірювач.
— Сіме, трясця його матері! — сердито промовив я. — Колись я навчу тебе брехати.
Сім по черзі поглянув на мене й Молу, зашарівшись від паніки й сорому.
— Квоут небайдужий до однієї дівчини з-за річки, — виправдався він. — Емброуз забрав у неї перстень і не віддає. Ми просто…
Мола урвала його різким жестом.
— Чому не можна було просто сказати мені це? — роздратовано спитала вона в мене. — Усі знають, як Емброуз поводиться із жінками!
— Тому я тобі й не казав, — відповів я. — Це було схоже на дуже зручну брехню. А ще варто враховувати, що це абсолютно не твоє діло.
Її лице посуворішало.
— А ти вельми зверхній, як на…
— Зупиніться. Просто зупиніться, — попросив Вілем. Ми, заскочені зненацька, припинили суперечку. Він повернувся до Моли. — Що ти зробила найперше, коли Квоут надійшов сюди непритомний?
— Перевірила йому зіниці — шукала симптомів травми голови, — машинально відповіла Мола. — Як і чого це в біса стосується?
Вілем показав на мене.
— Поглянь на його очі тепер.
Мола подивилася на мене.
— Темні, — здивовано проказала вона. — Темно-зелені. Наче соснова гілка.
Віл продовжив:
— Не сперечайся з ним, коли в нього такі темні очі. З цього не виходить нічого доброго.
— Це схоже на звук, який видає гримучка, — докинув Сім.
— Радше вже на те, як наїжачується пес, — виправив Вілем. — Це показує, що він готовий кусатися.