— Можете всі разом іти під три чорти, — заявив я. — А можете дати мені дзеркало, щоб я побачив, про що ви говорите. Яке, мені байдуже.
Віл зігнорував мене.
— Наш маленький Квоут має темперамент як у порохової бочки, та охолонувши за хвильку, він збагне, як усе насправді, — Вілем багатозначно поглянув на мене. — Він засмучений не тому, що ти йому не довіряла, і не тому, що обдурила Сіма. Він засмучений, бо ти дізналася, на які ослячі дурощі він ладен іти, аби справити враження на жінку, — він зиркнув на мене. — Слово «ослячий» тут підходить?
Я глибоко вдихнув, видихнув і визнав:
— У принципі, так.
— Я вибрав його тому, що воно нагадує про ослів, — додав Віл.
— Я знала, що тут без вашої парочки не обійшлося, — дещо винувато промовила Мола. — Чесно кажучи, ви троє — ще та банда, і слово «банда» тут підходить у будь-якому розумінні, — вона обійшла ліжко збоку і критично поглянула на мій зранений лікоть. — Хто з вас його латав?
— Я, — скривився Сім. — Знаю, вийшло казна-як.
— «Казна-як» — це ще м’яко сказано, — відповіла Мола, критично оглядаючи лікоть. — Ти неначе намагався вишити на ньому своє ім’я, та ніяк не обходився без граматичних помилок.
— А я гадаю, що він упорався незле, — втрутився Віл, зазирнувши їй у вічі. — Зважаючи на брак підготовки, а також на те, що він допомагав другові за неідеальних обставин.
Мола зашарілася.
— Я не це хотіла сказати, — швидко відповіла вона. — Працюючи тут, легко забути, що не всі… — повернулася до Сіма. — Вибач.
Сім провів рукою крізь пісочне волосся.
— Ти, мабуть, могла б якось компенсувати це мені, — заявив він із хлоп’якуватою усмішкою. — Приміром, завтра у другій половині дня? Дозволивши мені пригостити тебе обідом? — він із надією поглянув на Молу.
Вона закотила очі й зітхнула — чи то весело, чи то з досадою.
— Гаразд.
— Мою роботу тут закінчено, — серйозно промовив Віл. — Я йду. Ненавиджу це місце.
— Дякую, Віле, — сказав я.
Він хутенько помахав рукою через плече й зачинив за собою двері.
***
Мола погодилася не писати у звіті про мої підозрілі ушкодження й зупинилася на початковому діагнозі — «теплове виснаження». Ще вона зрізала шви, накладені Сімом, а тоді заново промила, зашила й забинтувала мені руку. Ситуація не з приємних, але я знав, що з її вправним доглядом рука загоїться швидше.
Наостанок Мола порадила пити більше води й поспати та сказала, що надалі варто утримуватися від напруженої фізичної активності в жаркому приміщенні на наступний день після падіння з даху.
Розділ двадцять другий. Ковзання
Досі Елкса Дал навчав нас на просунутій симпатії лише теорії. Скільки світла можуть дати десять тавмів безперервного тепла з використанням заліза? Базальту? Людської плоті? Ми завчали таблиці з числами й навчалися вираховувати висхідні квадрати, кінетичний момент і показники складного зниження.
Кажучи простіше, смертельна нудьга.
Не зрозумійте мене неправильно. Я знав, що це — надзвичайно важлива інформація. Такі зв’язування, як ті, що ми показували Денні, — штука проста. Але коли все ускладнюється, вправному симпатикові потрібно здійснювати доволі каверзні обчислення.
З погляду енергії немає суттєвих відмінностей між запалюванням свічки й розтопленням її на калюжу воску. Єдина різниця полягає у фокусі та контролі. Коли свічка стоїть перед вами, все просто. Ви просто дивитеся на ґніт і припиняєте вливати тепло, побачивши перший зблиск полум’я. Зате, якщо свічка за чверть милі від вас або в іншому приміщенні, зберігати фокус і контроль незмірно важче.
А на необережного симпатика чекає дещо гірше за розтоплені свічки. Запитання, яке поставила Денна в «Еоліяні», було дуже важливе: «Куди дівається зайва енергія?»
Як пояснював Віл, частина переходить у повітря, частина — у пов’язані предмети, а решта переходить у тіло симпатика. На позначення цього є спеціальний термін — «тавмічне переповнення», але навіть Елкса Дал часто називав це ковзанням.
Приблизно щороку який-небудь необережний симпатик із сильним аларом спрямовував у несправний зв’язок достатньо тепла, щоб у нього різко підскочила температура тіла й він збожеволів від жару. Дал розповідав нам про один крайній випадок, коли студент примудрився зварити себе ізсередини.
Про останнє я розповів Манетові наступного дня після того, як Дал поділився цією історією з нашою групою. Я думав, що Манет, як і я, посміється з цього в межах розумного, але виявилося, що він сам був студентом, коли це сталося.