***
Після заняття з Далом я попрямував за річку, до Імрі. Не знайшов Денни в шинку, в якому вона зупинилася, тож подався до «Еоліяна», хоч і знав, що для зустрічі з нею там зарано.
Усередині було не більше дюжини людей, але я все ж помітив знайоме обличчя у віддаленому кінці шинкваса. Ця людина розмовляла зі Станчіоном. Граф Треп помахав рукою, і я підійшов до них.
— Квоуте, хлопчику мій! — із завзяттям сказав Треп. — Ціле життя тебе не бачив.
— По той бік річки доволі гаряча пора, — відповів я й поставив футляр із лютнею.
Станчіон оглянув мене й відверто сказав:
— Воно й видно. Ти якийсь блідий. Треба їсти більше червоного м’яса. Або більше спати. — Він показав на табурет неподалік. — Поза тим я мушу виставити тобі кухоль метеґліну.
— А я вам за це подякую, — відповів я й виліз на табурет. Перестати обтяжувати зболілі ноги було чудово.
— Якщо тобі треба м’яса та сну, — вкрадливо промовив Треп, — приходь повечеряти до мого маєтку. Обіцяю чудову їжу й такі нудні розмови, що їх можна проспати й не боятися, що щось пропустив. — Він благально поглянув на мене. — Ходімо. Якщо треба, я дуже проситиму. Людей буде не більш як десятеро. Я вже не один місяць жадав тобою похизуватися.
Я взяв кухоль із метеґліном і поглянув на Трепа. Його оксамитова куртка була темно-блакитна, а замшеві чоботи — пофарбовані їй у тон. Я не міг з’явитися на офіційній вечері в нього вдома вбраним у ношений дорожній одяг. Іншого ж у мене не було.
У Трепові не було нічого демонстративного, проте він народився й виріс шляхтичем. Йому, напевно, й на думку не спадало, що я не маю вишуканого одягу. І я не ставив йому на карб такого мислення. Переважна більшість студентів Університету була бодай трохи заможна. Звідки ще в них могли взятися гроші на навчання?
Насправді ж мені понад усе хотілося гарної вечері й можливості поспілкуватися де з ким із місцевої аристократії. Дуже хотілося б потеревенити над випивкою, усунути частину шкоди, якої Емброуз завдав моїй репутації, а ще, можливо, привернути увагу потенційного покровителя.
Але я просто не міг дозволити собі оплатити вхід. Зміна більш-менш гарного одягу затягнула б щонайменше на півтора таланти, навіть якби я купив його у лахмітника. Не одяг красить людину, але щоб зіграти роль, потрібен відповідний костюм.
Станчіон, сидячи позаду Трепа, демонстративно закивав головою.
— Буду дуже радий прийти на вечерю, — сказав я Трепові. — Обіцяю. Щойно в Університеті все трохи вляжеться.
— Чудово, — завзято промовив Треп. — Ловлю тебе на слові. Вороття немає. Я дістану тобі покровителя, мій хлопчику. Справжнього. Присягаюся.
Позаду нього схвально кивнув Станчіон.
Я всміхнувся їм обом і випив іще трохи метеґліну. Кинув погляд на сходи до другого ярусу.
Станчіон помітив мій погляд.
— Вона не тут, — винувато проказав він. — Ба більше, я не бачив її вже кілька днів.
У двері «Еоліяна» пройшов гурт людей і крикнув щось іллійською. Станчіон помахав їм і зіп’явся на ноги.
— Обов’язок кличе, — промовив він і побрів геть, зустрічати їх.
— До речі, про покровителів, — сказав я Трепові. — Мені хотілося спитати вашої думки з одного питання. — Я стишив голос. — Такого, що я хотів би, щоб це залишилося між нами.
Треп нахилився ближче. Його очі виблискували цікавістю.
Збираючись із думками, я випив іще метеґліну. Цей напій бив у голову швидше, ніж я очікував. Правду кажучи, це було непогано, бо притуплювало біль від численних травм.
— Гадаю, ви знаєте практично всіх потенційних покровителів у радіусі ста миль звідси.
Треп знизав плечима, не вдостоюючи мене зайвою скромністю.
— Та чимало. Всіх, хто ставиться до цього серйозно. Принаймні всіх, хто має гроші.
— Я маю друга, — сказав я. — Музиканта, що лише починає. Вона має талант від природи, але вишколу — небагато. Дехто підходив до неї з пропозицією допомогти та обіцянкою покровительства в майбутньому…
Я поступово замовк, не знаючи, як пояснити решту.
Треп кивнув і сказав:
— Ти хочеш знати, чи справжній він. Слушне побоювання. Деяким людям здається, ніби покровитель має право не лише на музику, — показав на Станчіона. — Якщо хочеш історій, запитай його про той випадок, коли герцогиня Саміста приїхала сюди на вакації, — він реготнув, мало не застогнавши, й потер очі. — Поможіть мені крихітні боги, та жінка була страшна.
— Оцього я й побоююся, — мовив я. — Не знаю, чи можна йому довіряти.
— Я можу поспитати, якщо хочеш, — зголосився Треп. — Як його звати?