— Можливо, це якийсь запізнілий ефект сливового вузла, — похмуро припустив Сім. — Емброуз — не бозна-який алхімік. До того ж, як я розумію, один з основних інгредієнтів — свинець. Якщо Емброуз витворив його сам, то, можливо, на твій організм впливають якісь приховані начала. Ти сьогодні їв чи пив щось не таке, як завжди?
Я подумав і зізнався:
— Випив чимало метеґліну в «Еоліяні».
— Від цього кому завгодно стане зле, — похмуро заявив Віл.
— А мені він подобається, — вставив Сім. — Але він сам по собі — практично засіб від усього. Там купа різних добавок. Ніякої алхімії, зате є мускатний горіх, кмин, гвоздика — всілякі спеції. Котрась із них могла спровокувати деякі вільні начала, що ховаються в твоєму організмі.
— Чудово, — буркнув я. — І як саме мені з цим упоратися?
Сім безпорадно розвів руками.
— Так я й думав, — промовив я. — Та все ж це звучить краще, ніж отруєння металом.
Відтак Сіммон за допомогою цікавої карткової сили забрав чотири взятки поспіль і наприкінці руки знову почав усміхатися. Сім узагалі ніколи не журився довго.
Віл прибрав свої карти, а я відсунув стілець від столу.
— Зіграй оту про п’яну корову й маслянку, — попросив Сім.
Я не зміг утриматися від усмішки.
— Можливо, згодом, — відповів я, взявши свій футляр із лютнею, що ставав дедалі жалюгіднішим, і попрямувавши до каміна серед знайомих ріденьких оплесків. Мені далеко не відразу вдалося відкрити футляр, розігнувши мідний дріт, який досі там був замість пряжки.
Наступні дві години я грав. Заспівав «Горщик із мідним дном», «Гілку бузку» й «Таз тітоньки Еммі». Слухачі сміялися, плескали в долоні й радісно гукали. Виводячи пісні, я відчував, як мої тривоги щезають. Музика завжди була для мене найкращим засобом від похмурого настрою. Під час співу навіть синці боліли якось менше.
А тоді я відчув холодок, неначе у димар позаду мене віяв сильний зимовий вітер. Я притлумив дрож і дограв останній куплет «Яблучного бренді», яке таки заграв, щоб потішити Сіма. Коли я зіграв останній акорд, глядачі зааплодували й зала поступово знову почала наповнюватися розмовами.
Я озирнувся на камін, але там весело палав вогонь, а протягом і не пахло. Я відступив від вогнища, сподіваючись, що після маленької прогулянки холодок мене покине. Але, ступивши кілька кроків, усвідомив, що цьому не бувати. Холод засів просто в кістках. Я знову повернувся до каміна й розчепірив руки, щоб їх зігріти.
Поряд з’явилися Віл і Сім.
— Що відбувається? — запитав Сім. — У тебе такий вигляд, ніби тебе от-от знудить.
— Щось таке і є, — відповів я, зціпивши зуби, щоб не цокотіли. — Іди-но скажи Анкерові, що я почуваюся хворим і на сьогодні мушу зав’язати. А тоді запали свічку від цього вогню та принеси її до моєї кімнати, — я поглянув на їхні серйозні обличчя. — Віле, не допоможеш мені забратися звідси? Не хочу привертати до себе увагу.
Вілем кивнув і підставив мені руку. Я сперся на нього й зосередився на тому, щоб не труситися, поки ми прямували до сходів. На нас особливо не звертали уваги. Мабуть, я здавався передусім п’яним. Долоні заніміли та обважніли. Губи здавалися крижаними.
Після першого сходового маршу мені вже було несила стримувати дрож. Ходити я ще міг, але щільні м’язи ніг сіпалися з кожним кроком.
Віл зупинився.
— Треба піти Медики, — хоча його голос не змінився, шалдійський акцент у ньому посилився. Також Віл починав опускати слова. Це вказувало на щиру тривогу.
Я твердо хитнув головою й нахилився вперед, знаючи, що йому доведеться або допомогти мені піднятися сходами, або впустити мене. Вілем обхопив мене однією рукою й чи то підтримував, чи то ніс мене до кінця шляху.
Опинившись у своїй крихітній кімнатці, я впав на ліжко. Віл закутав мої плечі в ковдру.
У коридорі залунали кроки, і з-за дверей нервово визирнув Сім. Він тримав огризок свічки, прикриваючи полум’я на ходу другою рукою.
— Є. А для чого вона, власне, тобі треба?
— Отуди, — показав я на столик біля ліжка. — Ти її від вогню запалив?
Сімові очі стали наляканими.
— Твої губи, — промовив він. — Колір у них недобрий.
Я відламав одну скабку від шорсткої деревини столика біля ліжка й різко встромив її в долоню з тильного боку. З’явилася кров, і я викачав довгу скабку в ній — так, щоб намокла.