— Зачиніть двері, — попросив я.
— Не роби того, про що я думаю, — твердо промовив Сім.
Я встромив довгу скабку в м’який віск свічки поряд із запаленим ґнотом. Він трохи поплювався, а тоді полум’я огорнуло її. Я пробурмотів два зв’язування одне за одним, говорячи повільно, щоб занімілі губи не ковтали слів.
— Що ти робиш? — запитав Сім. — Намагаєшся зваритися?
Я не відповів йому, і він ступив уперед, неначе зібравшись перекинути свічку.
Віл ухопив його за передпліччя.
— Руки в нього крижані, — швидко зауважив він. — Йому холодно. По-справжньому холодно.
Сімів погляд нервово метався між ним і мною. Він відступив на крок.
— Просто… просто будь обережний.
Але я вже не зважав на нього. Заплющив очі та прив’язав полум’я свічки до вогню внизу. Тоді обережно встановив іще один зв’язок — між кров’ю на скабці та кров’ю в своєму тілі. Це було дуже схоже на те, що я робив із краплею вина в «Еоліяні». Єдиною відмінністю було те, що я, звісно, не хотів, аби в мене закипіла кров.
Спершу мене лише трохи, відверто недостатньо полоскотало тепло. Я зосередився сильніше й відчув, як усе тіло розслабляється й мене заливає теплом. Я тримав очі заплющеними, зосередивши увагу на зв’язуваннях, доки не зміг кілька разів протяжно, глибоко вдихнути, не здригаючись і не трусячись.
Я розплющив очі й побачив, як на мене з очікуванням дивляться двоє друзів. Усміхнувся їм.
— У мене все гаразд.
Але я почав пітніти, ще навіть не договоривши. Раптом стало занадто тепло, до нудоти тепло. Я розірвав обидва зв’язування — швидко, наче відсмикнув руку від гарячої залізної пічки.
Я кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, а тоді зіп’явся на ноги й підійшов до вікна. Відчинив його й важко сперся на підвіконня, насолоджуючись студеним осіннім повітрям, яке пахло мертвим листям і прийдешнім дощем.
На одну довгу мить запала тиша.
— Це було схоже на озноб зв’язувача, — зауважив Сіммон. — Дуже важкий озноб зв’язувача.
— І відчувалось як озноб, — відповів я.
— Може, твоє тіло втратило здатність регулювати власну темперу? — припустив Вілем.
— Температуру, — відсторонено виправив його Сім.
— Це не пояснює опіку на грудях, — зауважив я.
Сім схилив голову набік.
— Опіку?
Я вже був мокрий від поту, тож зрадів причині розстебнути сорочку та зняти її через голову. Чимала частина грудей і верхньої частини передпліччя в мене стали яскраво-червоними й різко контрастували зі звичною блідістю моєї шкіри.
— Мола сказала, що то висип і я нервуюся, мов стара баба. Але його не було, доки я не стрибнув у річку.
Сіммон прихилився поближче, щоб роздивитися.
— Все одно думаю, що це незв’язані начала, — заявив він. — Вони можуть дивно діяти на людину. Минулого семестру в нас був е’лір, який не був обережним під час витворювання. Потім майже два витки не міг ні спати, ні сфокусувати погляд.
Вілем згорбився на стільці.
— Від чого людину кидає в холод, потім у жар, а тоді знов у холод?
Сім мляво всміхнувся.
— Звучить наче загадка.
— Ненавиджу загадки, — сказав я й потягнувся до сорочки. А тоді скрикнув, ухопившись за оголений лівий біцепс. Між моїми пальцями показалася кров.
Сім зірвався на ноги, несамовито роззираючись довкола. Йому явно було незрозуміло, що робити.
Мене неначе штрикнули невидимим ножем.
— Боже… Почорніле… Трясця, — процідив я крізь зуби. Прибрав руку й побачив на передпліччі маленьку круглу ранку, що з’явилася нізвідки.
На обличчі Сіммона відбився жах. Він вирячив очі й затулив рота руками. Щось сказав, але я надто старався зосередитися, щоб його послухати. Та й усе одно вже знав, що він каже: «зловживання». Ну звісно. Це все зловживання. Мене хтось атакує.
Я перейшов у Кам’яне Серце й застосував увесь свій алар.
Одначе мій невідомий нападник не марнував часу. З’явився гострий біль у грудях, поряд із плечем. Цього разу шкіра не порвалася, проте я побачив, як під нею розростається синя пляма.
Я зміцнив алар, і наступний удар став практично уколом. Відтак я хутко розділив свій розум на три частини й відправив дві з них підтримувати алар, що мене захищав.
І лише тоді тяжко зітхнув.
— У мене все гаразд.
Сіммон засміявся, але цей сміх заглух і перейшов у схлип. Він досі затуляв руками рота.
— Як ти можеш таке казати? — запитав він із явним жахом.