— До того ж, — додав Вілем, — як давно це вже триває? Багато днів. Ти справді думаєш, що Емброуз міг би витримати так довго, не тицьнувши тебе в це носом? Навіть трішечки?
— Маєш рацію, — з неохотою визнав я. — Це на нього не схоже.
Я знав, що це має бути Емброуз. Відчував це нутром. І, як не дивно, мало не хотів, щоб то був він. Це сильно все спростило б.
Але бажання не збуваються самі собою. Я глибоко вдихнув і змусив себе подумати про це раціонально.
— З його боку це було б нерозсудливо, — врешті визнав я. — А він не схильний бруднити руки, — я зітхнув. — Добре. Чудово. Ніби мало було, що одна людина вже намагається зіпсувати мені життя.
— Хто це міг би бути? — запитав Сіммон. — Звичайна людина не може виробляти таке з волоссям, правильно?
— Дал міг би, — сказав я. — Або Кілвін.
— Мабуть, можна спокійно вважати, — іронічно промовив Вілем, — що тебе не намагається вбити жоден із майстрів.
— Тоді це повинна бути людина, що має його кров, — сказав Сім.
Я спробував зігнорувати неприємне відчуття в животі.
— Моя кров є в однієї людини, — зізнався я. — Але не думаю, що вона може бути в цьому винна.
Віл і Сім поглянули на мене, і я враз пошкодував, що щось сказав.
— Чого це в когось може бути твоя кров? — запитав Сім.
Я завагався, а тоді збагнув, що їм уже не можна про це не сказати.
— На початку семестру я позичив грошей у Деві.
Жоден із них не відреагував так, як я очікував. Тобто вони обидва взагалі ніяк не відреагували.
— Хто така Деві? — поцікавився Сім.
Я почав розслаблятися. Можливо, вони про неї не чули. Так, безумовно, буде простіше.
— Вона ґелет, що живе за річкою, — пояснив я.
— Гаразд, — невимушено відповів Сіммон. — Хто такий ґелет?
— Пам’ятаєш, ми ходили на «Привида й панну Гуску»? — запитав я. — Кетлер був ґелетом.
— А, мідний яструб, — відповів Сім. Його обличчя проясніло від здогаду, а тоді знову спохмурніло: до нього дійшли можливі наслідки. — Не знав, що такі люди водяться тут.
— Такі люди є скрізь, — запевнив я. — Без них світ не працював би.
— Стривай, — раптом сказав Вілем, піднявши руку. — Ти сказав, що твою… — він зупинився, силкуючись пригадати потрібне слово атурською. — Твою позикодавицю, твою ґатесор звуть Деві? — її ім’я він вимовив із сильним шалдійським акцентом, тож вийшло схоже на «Девід».
Я кивнув. От такої реакції я й очікував.
— О Боже, — вжахнувся Сіммон. — Ти про Деві-Демоницю, так?
Я зітхнув.
— Отже, ви про неї чули.
— Чули? — повторив Сім. Його голос став пронизливим. — Та її вигнали, коли в мене був перший семестр! Це справді запам’яталося.
Вілем просто заплющив очі й похитав головою, наче йому й дивитися було нестерпно на такого дурня, як я.
Сім здійняв руки в повітря.
— Її відрахували за зловживання! Що ти собі думав?!
— Ні, — сказав Сіммонові Вілем. — Її відрахували за негідну поведінку. Доказів зловживання не було.
— Насправді я не думаю, що то була вона, — зауважив я. — Взагалі-то, вона доволі мила. Товариська. До того ж я позичив усього шість талантів і не спізнююся з погашенням. Вона не має причин для таких дій.
Вілем уважно придивився до мене.
— Просто розгляньмо всі можливі варіанти, — поволі проказав він. — Зробиш дещо для мене?
Я кивнув.
— Пригадай останні кілька своїх спілкувань із нею, — сказав Вілем. — Зупинися на секунду, розбери їх по цеглинках і спробуй згадати — може, ти робив чи казав щось таке, що могло її образити чи засмутити.
Я пригадав останню нашу розмову, прокрутивши її в голові.
— Її цікавила певна інформація, якої я їй не надав.
— Як сильно цікавила? — поволі, терпляче запитав Вілем, неначе розмовляючи з вельми придуркуватою дитиною.
— Доволі сильно, — промовив я.
— «Доволі» — це не міра сили.
Я зітхнув.
— Гаразд. Надзвичайно цікавила. Достатньо сильно, щоб… — тут я спинився.
Вілем поглянув на мене, багатозначно вигнувши брову.
— Так? Що ти зараз пригадав?
Я завагався.
— Можливо, вона також запропонувала зі мною переспати, — зізнався я.
Вілем спокійно кивнув, неначе чогось такого й очікував.
— А яким чином ти відреагував на великодушну пропозицію цієї дівчини?
Я відчув, як у мене спалахнули щоки.
— Просто… просто ніби пропустив це повз вуха.
Вілем заплющив очі. Його обличчя виражало безмежний, утомлений смуток.
— Це незмірно гірше, ніж Емброуз, — сказав Сім, опустивши голову на руки. — Деві не мусить боятися майстрів абощо. Кажуть, вона здатна виконувати зв’язування з восьми частин! Восьми!