— А ти це робиш.
Я зітхнув.
— Так. Але лише…
Небом розповзлася блискавка, схожа на великого павука, й на одну довгу мить освітила все. Тоді вона зникла, а я осліп від її яскравості.
— Арі? — гукнув я, побоюючись, що вона злякалася мого вигляду.
Знову блимнула блискавиця, і я побачив, що Арі вже стоїть ближче. Вона показала на мене з радісною усмішкою.
— Ти схожий на аміра, — заявила Арі. — Квоут — один із сірідів.
Я поглянув на самого себе і з наступною блискавицею зрозумів, що вона має на увазі. На моїх долонях із тильного боку виднілися засохлі потоки крові, що залишилися там, коли я намагався затиснути свої рани. Це скидалося на старовинні татуювання, якими аміри позначали найвищих за званням поміж себе.
Її згадка про це так мене здивувала, що я забув перше з вивченого про Арі. Забув про обережність і поставив їй запитання.
— Арі, звідки ти знаєш про сірідів?
Відповіді не було. З наступним спалахом блискавки я не побачив нічого, крім порожнього даху та безжального неба.
Розділ двадцять четвертий. Дзенькіт
Я стояв на даху, поки вгорі миготіла буря. Серце обтяжувало груди. Мені хотілося піти за Арі й перепросити, але я знав, що це безнадійна затія. Вона тікала від неправильних запитань, а бігла Арі зі швидкістю кролика в нірці. У Піднизі була тисяча місць, у яких вона могла сховатися. Знайти її в мене не було жодних шансів.
До того ж мені слід було дати раду надзвичайно важливим справам. Просто зараз хтось міг з’ясовувати моє місцеперебування. Я просто не мав стільки часу.
Я майже годину крокував дахами. Мерехтіння грози не полегшувало, а ускладнювало ситуацію, бо кожен спалах надовго мене осліплював. І все ж я врешті дошкандибав до даху Основи, на якому зазвичай зустрічався з Арі.
Я зліз негнучкими кінцівками з яблуні на замкнений дворик. Уже зібрався гукнути у важку металеву решітку, що вела до Піднизу, але тут побачив, як щось ворухнулося в тіні кущів неподалік.
Я вдивився в темряву й не зміг роздивитися нічого, крім нечіткого силуету.
— Арі? — лагідно спитав я.
— Не люблю говорити, — тихо сказала вона. Її голос захрип від сліз.
За останні кілька днів я був причетний до багатьох жахливих речей, але ця, поза сумнівом, була найстрашніша.
— Арі, дуже прошу, вибач, — мовив я. — Я більше не питатиму. Обіцяю.
Із тіні долинув тоненький схлип, від якого моє серце заціпеніло й надщербилося.
— Що ти сьогодні робила згори? — запитав я. Знав, що це запитання безпечне. Вже багато разів його ставив.
— Я дивилася на блискавку, — відповіла Арі та шморгнула носом. А тоді: — Бачила одну схожу на дерево.
— Що було у блискавці? — тихо запитав я.
— Гальванічна іонізація, — відповіла Арі. Затим, після паузи, додала: — І річкова крига. І гойдання очерету.
— Якби ж то я це побачив… — промовив я.
— А що ти робив згори? — вона зупинилася й ледь чутно реготнула, наче гикнула. — Геть божевільний і майже голий.
Моє серце почало потроху танути.
— Шукав місця для своєї крові, — сказав.
— Більшість людей тримає її в собі, — зауважила Арі. — Так простіше.
— Я хочу втримати решту в собі, — пояснив я. — Але побоююся, що мене хтось може шукати.
— Ой, — сказала вона так, ніби бездоганно все зрозуміла. Я побачив, як її тінь, трохи темніша, промайнула в темряві й підвелася. — Іди зі мною до Дзенькоту.
— Здається, я ще не бачив Дзенькоту, — зауважив я. — Ти вже водила мене туди?
Рух, схожий на хитання головою.
— Він захований.
Я почув брязкіт металу, потім — шурхіт, а відтак побачив, як із відчиненої решітки виходить блакитно-зелене світло. Я поліз униз і зустрів у тунелі внизу Арі.
Завдяки світлу в її руці стало видно розмазані плями в неї на личку — мабуть, зосталися після того, як вона витирала сльози. Так я вперше побачив Арі замурзаною. Очі в неї були темніші, ніж зазвичай, а ніс червоний.
Арі шморгнула носом і потерла плямисте личко.
— Ти, — серйозно промовила вона, — жахливе нікудишко.
Я опустив погляд на закривавлені руки та груди й погодився:
— Так.
Тоді Арі ледь помітно сміливо всміхнулася.
— Цього разу я забігла не так далеко, — зауважила вона, гордо задерши підборіддя.
— Я радий, — сказав я. — І хотів би перепросити.
— Ні, — вона ледь помітно, але твердо хитнула головою. — Ти мій сірід, а тому бездоганний, — вона простягнула руку, щоб торкнутися пальцем середини моїх закривавлених грудей. — Іваре енім еуґе.