***
Арі провела мене лабіринтом тунелів, із яких складався Підниз. Ми заглибилися всередину, подолали Скакалки, проминули Цвіріньчика. Відтак пройшли крізь декілька закручених коридорів і знову спустилися, скориставшись кам’яними гвинтовими сходами, яких я ще ніколи не бачив.
Спускаючись, я занюхав вологий камінь і почув тихий плавний звук, із яким тече вода. Раз у раз якесь скло черкало об камінь або скло вже веселіше дзенькало об інше скло.
Десь за п’ятдесят кроків широкі гвинтові сходи зникли у величезній неспокійній калюжі з чорною водою. Я замислився, як далеко сходи тягнуться під її поверхнею.
Не було чути жодної гнилі чи смороду. Вода була свіжа, і я бачив на ній брижі, поки вона закручувалася на сходах і розходилася в пітьму, до якої нашим вогням було не дотягнутися. Знову почув дзенькіт скла й помітив, як на поверхні крутяться й гойдаються дві пляшки, спершу плинучи в один бік, а потім — у другий. Одна пірнула під поверхню й не спливла.
Із латунного держака для смолоскипа, вставленого у стіну, звисав лантух із мішковини. Арі сягнула в торбу й витягнула важку пляшку з корком — колись у ній могло бути бредонське пиво.
Арі передала пляшку мені.
— Вони зникають на годину. Або хвилину. Іноді — на кілька днів. Іноді взагалі не повертаються, — вона дістала з лантуха ще одну пляшку. — Найкраще одночасно пускати щонайменше чотири. Так із погляду статистики в тебе завжди мають бути дві.
Я кивнув, висмикнув мішковинну шворку з побитого лантуха та обмазав її кров’ю, що вкривала мою руку. Відкоркував пляшку й закинув шворку всередину.
— Волосся теж, — наказала Арі.
Я висмикнув із голови кілька волосин і просунув їх у горло пляшки. А тоді жорстко ввігнав корок усередину й відправив пляшку за течією. Вона пливла у воді низько, безладно кружляючи.
Арі передала мені ще одну пляшку, і ми повторили зроблене. Коли бурхлива вода підхопила четверту пляшку, Арі кивнула й хутко обтерла руку об руку.
— Ось так, — сказала вона з неймовірним задоволенням у голосі. — Це добре. Ми в безпеці.
***
Кілька годин по тому, помитий, забинтований і значно менш голий, я попрямував до кімнати Вілема у Стайнях. Тієї ночі й іще багато ночей опісля Віл і Сім по черзі пильнували мене вві сні, оберігаючи своїм аларом. Вони були найкращими друзями. Такими, на яких усі сподіваються, та на яких ніхто не заслуговує. Тим паче я.
Розділ двадцять п’ятий. Неправомірне здобуття
Хай у що там вірили Віл і Сім, мені не вірилося, буцімто Деві винна у зловживанні проти мене. Хоч я й із болем усвідомлював, що практично нічого не знаю про жінок, вона завжди була зі мною привітна. Часом навіть мила.
Нíде правди діти, у неї була зловісна репутація. Проте я краще за всіх розумів, як швидко кілька чуток можуть обернутися на повноцінні казки.
Я вважав набагато ймовірнішим, що мій невідомий нападник — це просто ображений студент, якому не cподобалося моє просування в Арканумі. Більшість студентів навчалися роками, перш ніж стати ре’ларами, а мені це вдалося менш ніж за три семестри. Це могла бути навіть людина, що просто ненавиділа едема ру. Я вже не вперше в житті напоровся б так на побиття.
У певному розумінні насправді було байдуже, хто стоїть за атаками. Мені був потрібен спосіб їх зупинити. Я не міг сподіватися, що Віл і Сім стежитимуть за мною до кінця життя.
Мені було потрібне якесь довговічніше рішення. Був потрібен ґрам.
Ґрам — це цікавий витвір рукотворства, вигаданий саме для таких проблем. Це своєрідна симпатична броня, що заважає будь-кому створити зв’язування проти тіла носія. Я не знав, як вони працюють, але знав, що вони існують. А ще знав, де можна з’ясувати, як їх створювати.
***
Коли я підійшов до Кілвінового кабінету, Кілвін підвів погляд. Я побачив, що його скляна піч холодна й темна, і на душі стало легше.
— У тебе, сподіваюся, все гаразд, ре’ларе Квоуте? — запитав він, не підводячись із-за робочого столу. В одній руці він тримав велику скляну півкулю, а в другій — діамантовий стилос.
— Так, майстре Кілвін, — збрехав я.
— Ти думав, що робитимеш наступним? — запитав він. — Бачив розумні сни?
— Я насправді шукав схему ґрама, майстре Кілвін. Але не можу знайти її в жодному закутку та в жодному довіднику.
Кілвін із цікавістю поглянув на мене.
— А навіщо тобі ґрам, ре’ларе Квоуте? Таке бажання свідчить аж ніяк не про довіру до колег-арканістів.
Не знаючи, жартує він чи ні, я вирішив діяти прямо.
— Ми вивчали ковзання на просунутій симпатії. Я тут думав, що, якщо ґрам заперечує зовнішні подібності…