Та повернімося на Антонову садибу, де члени хлібозаготівельної комісії якраз робили трус. Були чутки про те, що Антін та його мати, від голоду схибнувшись з розуму, дійшли до людожерства. Але не з цієї причини комісія прибула туди саме того дня. «Товариш тисячник», як ми довідалися, колись перестрів Антона й помітив, що він все ще виглядає відгодованим і рухливим. А для тисячника це був певний знак, що Антін має десь сховок з харчами, тому він домовився з комісією першої стохатки провести ретельний обшук Антонової садиби, де там у нього «приховані» харчі. Тож можна собі уявити їхнє здивовання, коли замість зерна вони знайшли рештки людських тіл. Якраз у ту мить ми завважили Антона та його матір, що стояли трохи оподаль від «товариша тисячника». Руки їхні були зв’язані за спиною, а на варті біля них стояв один комісійник з дробовиком у руці. Перед ними лежала ціла купа людських останків, кісток і черепів. Було це відворотне видовисько, і у згадках воно залишилося таким самим. Ми не мали сумніву, що в тій жахливій купі були й останки нашого приятеля Івана.
Ми покинули ту сцену з почуттям відрази й обурення і чимхутчіш подалися до Прісьчиної хати.
Доля Пріськи мало чим різнилася від долі безлічі інших знедолених селянських родин. За відмову вступити до колгоспу в 1930 році, а ще за неспроможність сплатити державі податки й виконати всі норми хлібоздачі її чоловік одержав наличку куркуля і був засланий, як і багато інших, до віддалених лихозвісних концентраційних таборів. Пізніш її чоловіка перевели до табору примусової праці, звідки до Пріськи дійшла вістка – не їй першій така, – що він помер на будівництві Біломорсько-Балтійського канала. Пріська залишилася сама з двома дітьми: хлопчиком років восьми і п'ятирічною донечкою.
Пріська була вдома, коли ми прийшли. Вона так знесиліла від голоду, що ледве ворушилася. Свою сумну історію вона розповідала нам дуже натужно, бо вже й говорити їй була не сила.
Втративши чоловіка, вона мусила тяжко працювати, щоб утримувати дітей. В основному праця її зводилася до безугавної біганини в пошуках їжі. Та небагато вона могла знайти: пару буряків, кілька картоплин, скибку чи дві хліба. Проте влітку й восени ще не було так зле, коли вона могла працювати в колгоспі. За роботу Пріська діставала по два фунти хліба або борошна. Крім того, вона, як і всі інші працездатні члени колгоспу, отримувала двічі на день гарячу страву. Переважно то був куліш з пшона чи гречки або вівсяна каша. Зі своїх харчових пайок вона могла годувати також своїх дітей, але коли надійшла зима й праця в колгоспі припинилась, то не стало в неї ні хлібної пайки, ні тієї гарячої страви. Мізерної кількости харчів, виданої у вигляді натуроплати за трудодні, вистачило ненадовго. А проте вона з дітьми ще якось протрималася аж до березня. Але далі трапилося неминуче: її син помер з голоду. Поховала вона його в садку під вишнею. Бажанням Пріськи було, щоб її також поховали під вишнею, коли помре.
Зоставшись удвох з донечкою Марією, вона знала, що невдовзі прийде і їхня черга помирати. Вона боялася, щоб не померти першою і не залишити дитину напризволяще. Ця думка не давала спокою Прісьці; їй треба було щось зробити, аби убезпечити Марійку від такої долі. До неї дійшли чутки про дитячий притулок у місті за двадцять з гаком кілометрів від нашого села. І ось одного квітневого ранку вони вдвох вирушили пішки в цю далеченьку таки подорож. Дійшовши до того так званого притулку, вона з'ясувала, що то був міліційний розподільник для малолітніх злочинців. І хоч Пріська налякалась, розчарувалась і засмутилася, що випало не так, як гадалося, вона вирішила, що навіть це місце для дитини буде ліпшим, ніж її опіка. Добре зваживши все, вона навчила Марійку, як поводитись і що казати, та й послала малу до вхідних дверей. Як тільки двері відчинилися і Марійка ввійшла в них, Пріська зникла за рогом вулиці, з тим щоб уже більш ніколи й не бачити власної доні.