У цьому місці своєї розповіді Пріська примовкла. Її вибалушені шклисті очі дивились приголомшено, губи тремтіли, але вона ані схлипнула. Ми стояли і мовчки гляділи на неї.
За хвильку, опанувавши себе, Пріська повела мову далі. Душа її не знала спокою, відколи вона відмовилася від Марії, полишивши дівчинку на невідому долю. Бідна мати була прибита горем, почуття великої провини й каяття мучили її. А сльози в неї так і лились, і вона ніяк не могла їх угамувати. У довгі зимові безсонні ночі їй привиджувалося, як Марійка з'являється перед нею. Ніби мала сиділа в кутку під образами на лаві, і Пріська відчувала на собі її докірливий погляд. А тоді Марійка наче вибухала плачем, просила хліба і примовляла:
– Мамо, чого ти мене покинула? Хіба ти мене більш не любиш?
Пріська казала, що донька так щоночі привиджувалась їй і щоразу запитувала все те саме:
– Мамо, чого ти мене покинула? Хіба ти мене більш не любиш?
Кінець-кінцем, не витримавши такої розпуки, вона знову пройшла ті двадцять з гаком кілометрів до того будинку, де залишила Марію. Та даремна була ця її ходанина: своєї дочки вона так і не побачила.
Вже почало вечоріти, коли Пріська закінчила свою розповідь, і нам треба було вертати додому. Наступного дня мама знову послала нас до Пріськи віднести їй трохи харчів, але виявилося запізно. Ми знайшли її мертвою на долівці. У своїй безвиході Пріська вибрала собі швидшу й менш болючу смерть: зібравшись на останні сили, вона отруїла себе чадним газом з деревного вугілля.
Ми не забули бажання Пріськи лежати вічним сном під вишнею, і надвечір поховали її поруч із синком.
Такі самогубства на той час стали звичайним явищем у нашому селі. Багато людей відібрали собі життя, отруюючись оксидом вуглецю, як ото й Пріська. Оттак – просто й безболісно. Зважувалися на такий крок переважно жінки, чоловіків у яких заарештували й заслали до концтаборів і які втратили своїх дітей у героїчному поєдинку з голодомором. Вони затикали комини, двері й вікна, затоплювали в печі або й розкладали вогонь серед хати на глиняній долівці і вмирали від смертельного диму. Інші запалювали й усю хату.
Але найпоширенішим способом самовбивства був зашморг. Серед тих, хто вибирав цей спосіб, були сільські активісти, надто ж керівники десятихаток і п'ятихаток. Декотрі члени партії також у той чи інший спосіб накладали на себе руки. Представники влади знали про ці масові самогубства, однак не робили нічого, щоб їх припинити.
Провідали ми в ті дні й трохи пізніше ще й інших родичів та приятелів, чиєю долею тривожились. За той час, поки ми не бачилися, з ними хто зна й що могло трапитись.
Найперше ми зайшли до хати, де жив мій приятель Василь. Його батька теж арештували й заслали кудись далеко на північ. Василь лишився з матір'ю і двома сестричками, але ми нічого не чули про нього, відколи він перестав ходити в школу ще торік у грудні. Ввійшовши до них у хату, ми застали двох украй виснажених голодом дівчат та їхню матір. Усі троє схожі були на живі мощі. Вони тихо сиділи навпочіпки на долівці серед хати й варили якусь юшку з лободи й кропиви – бур'янів, що буйно ростуть у наших краях. На наше привітання ніхто не відповів. Вся їхня увага була зосереджена на рідині, що булькотіла в горщику. Вони жадібно придивлялись до варива, тримаючи ложки в руках. А мати, побачивши нас, заплакала. Нам довелось довго її заспокоювати, перш ніж вона змогла нам відповісти на наші розпитування про Василя.
Як почався голод, Василь прилучився до якихось чоловіків, що мали досвід у поїздках до різних віддалених місць. Він поїхав з ними до Росії накупити харчів. Йому пощастило. Він вернувся додому, привізши кілька буханців хліба і зо тридцять фунтів борошна. То було в грудні. А в березні 33-го року, коли голод дійшов до крайнього, Василь вирішив повторити поїздку, але цього разу йому не пощастило. Сісти на потяг і доїхати до якогось невеликого російського міста під Москвою йому ще вдалося. Звідти він встиг якось повідомити матір, що вже вертається додому. Та він так і не вернувся. Пізніше мати дізналася, що його заарештували на котрійсь прикордонній (між Україною і Росією) станції, а згодом судили як спекулянта на чорному ринку, визнали винним і дали йому п'ять років примусової праці. Куди його вивезли, Василева мати не знала.
Тоді часто траплялися такі випадки, як з Василем. Усупереч офіційній забороні їздити в пошуках праці й харчів і попри те, що ми були в жалюгідних життєвих умовах і, власне, дійшли до останньої межі голодування, ми все-таки не могли так просто здатися. Кожний, хто ще тримався на ногах, не хотів без боротьби піддатися смерті.