Тим часом ні з боку представників влади, ні від приватних осіб не було жодної спроби організувати якусь допомогу родинам, що вмирали з голоду в нашому селі. Навпаки, коли один місцевий учитель спробував щось робити в цьому напрямку, його заарештували й заслали копати той самий Біломорсько-Балтійський канал. Йому закинули «поширювання наклепницьких чуток про те, що наші селяни нібито голодують». Ідея зорганізувати допомогу голоднякам зникла разом з тим учителем.
Ми були полишені самі на себе, ні про яку допомогу з боку якоїсь громадської організації не могло бути й мови. Селяни масово втікали не тільки до сусідніх містечок і міст. Багато таких, як от Василь, виїжджали у віддаленіші місцевості і навіть до Росії, де не знали голоду. Це не вдавалося так легко, навіть коли хтось мав гроші. Як я вже зазначав, нам не продавали квитків на потяги, якщо ми не мали спеціяльної довідки від сільради. У 1933 році дуже суворо дотримувались цього припису. Потяги охоронялись солдатами зі спеціяльних загонів, і ввійти у вагон крадькома, не показавши квитка, було неможливо. Крім того, селяни не мали пашпортів, запроваджених у грудні 32-го року, так що тепер зовсім неважко стало контролювати всіх пасажирів, які їхали з України на північ або на схід, і виловлювати «незаконних». Того, кого зловили, відправляли насильно в їхні села, а то й у трудові табори.
А для міських спекулянтів на чорному ринку то були ідеальні часи. Маючи пашпорти, вони без труднощів могли купувати квитки на потяги в будь-якому напрямку, а тоді перепродувати за шалену ціну селянам. Наприклад, квиток до Москви коштував на чорному ринку в чотири або й п'ять разів дорожче, ніж у касі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Усі наші спроби знайти якусь допомогу поза селом були приречені на невдачу. Хоч би де показався селянин-українець у пошуках харчів за межами свого села, на нього полювали, як на дикого звіра. Ми змушені були шукати прокорму для себе серед природи.
Більш таланисті й промітні – ті могли впіймати собі рибину або пташку. Інші пробували заспокоїти голод м'якими й сочистими частинками рослин, що їх рясно було над річкою. В лісі голодняки могли поживитись ягодами, грибами, розмаїтими корінцями або навіть листям та корою кущів і дерев. Було також багато дичини для тих, хто вмів її ловити руками чи заманювати в пастки. Але мисливської зброї ми не мали, бо всі рушниці вже давно в нас конфіскували.
Та найспокусливіше було нишпорити на полях. Там завше ми мали надію знайти що-небудь, в основному з торішньої городини, коренеплодів, що вціліли в землі під снігом та морозом. Картопля, буряки й цибуля, навіть і мерзлі, становили безцінний скарб для вмирущих від голоду. «Голодняку все до смаку», – каже давня примовка.
Ледве-но розтанув сніг, можна було бачити, як скрізь у збіднілих полях снують бідолашні постаті голодних людей, шукаючи чогось їстівного. Найліпшою знахідкою була картопля. Часто ті, що її знаходили, не з'їдали картоплю відразу там таки, а несли додому й готували з неї свого роду картопляні оладки, додаючи листя або й деревної кори.
Однак для людей, виснажених голодом, нелегко було блукати полями в пошуках городини. Таж навіть аби тільки дійти до якоїсь дальшої місцини, потрібна була неабияка сила й витривалість, і багато хто не годен був на це. А як хто і спромагався туди добрести, то часто-густо падав мертвим серед поля від виснаги, так і не встигнувши щось знайти.
Одного дня пополудні до нас завітала мати мого шкільного товариша Петра. З плачем вона розповіла нам, що Петро помирає десь на полі кілометрів зо два від села. Сусідка збирала там мерзлу картоплю, отож від неї і почула мати цю вістку. Хлопець лежав ледь притомний, але сусідка не мала сили, щоб йому допомогти. Тим то Петрова мати й благала нас, чи не могли б ми допровадити його додому – мертвого чи живого.
Доля Петрової родини була мало чим відмінна від долі інших селян. Його батько відмовився вступити до колгоспу, як то робили й усі селяни напочатку. Але партійні активісти та їхні посіпаки не попустили так цього і вдалися до різних хитрощів та способів, аби знищити його як самостійного господаря. Два роки тому Петрового батька призначили старшим у п'ятихатці. Це означало, що в його хаті мали проводитися збори п'ятьох селян і що він повністю відповідав за них перед владою. А оскільки влада з усіх сил тисла на селян, щоб затягти їх до колгоспу, то він повинен був колективізувати всіх селян зі своєї п'ятихатки, ну і, звичайно, сам мав найпершим туди вступити.