Ввесь квітень у хаті в нас було холодно й незатишно. Щоб обігрітися, ми вже попалили все, що могло горіти. Клуня, свинарник і тин – усе це було розібране на дрова й спалене. Коли сніг почав танути, ми стали збирати для опалу сухий бур'ян по городах, на подвір'ях і при дорогах. Але попри всі наші труднощі, нам велося трохи ліпше, ніж багатьом іншим селянам, бо ми все ще мали дещицю картоплі та кілька малих торбинок зерна, захованих у копиці сіна.
І ще ж у нас досі вціліла корова! Вже те, що ми її вберегли, обіцяло нам кращий шанс вижити. Корова ось-ось уже мала давати нам молоко: ми сподівались, що десь на початку травня вона отелиться.
Наша корівка була для нас справжня спасителька. Від початку зими ми тримали її в другій половині хати й доглядали якнайстаранніш. Ми намагались давати їй доволі корму.
Але одного квітневого дня наші надії луснули. Нам принесли повістку, що протягом двадцяти годин ми мусимо здати державі 250 фунтів м'яса живою вагою. Це означало, що доведеться віддати свою корову. Ніколи ми ще так гірко не плакали, як того дня. Нам було так важко, наче то ми прощалися зі своїм власним життям, що таки не дуже й відбігало від правди.
Заготівельна комісія прийшла до нас під вечір. Вони не дали нам навіть тих обіцяних двадцяти годин. Поки кілька членів комісії пильно стерегли нас, скупчених у хаті, інші швиденько випровадили нашу корову й забралися з нею геть з двору. Уся ця процедура радше скидалася на грабіжницький напад, ніж на нормальний законний процес.
Наступний день застав нас у стані крайнього розпачу. Ми вже цілих п'ять місяців жили надголодь. Ми не бачили пристойної людської страви від самого грудня, коли не лічити тих ото харчів, що ми придбали в «торгсині». Єдиною нашою надією на якусь поживну їжу було те, що ми передоднем втратили, – постійний запас молока. Оце було сталою темою наших балачок, нашим сном наяву. Позбавлені цього, ми вже не мали тепер на що надіятись.
А тим часом голод точив нас безжалісно. Напади гострого болю в моєму порожньому шлунку були нестерпні. Я ввесь час відчував якусь млість та запаморочення і насилу переставляв ноги. Мені здавалося, що я божеволію: всі мої думки були тільки про їжу – хоч би де я був, хоч би що робив. У моїх фантазіях мені привиджувалася їжа різного роду, але найбільше я мріяв про хліб: щойно спечений, свіженький, м’який і теплий, тільки-но з гарячої печі. Він був такий духмяний, такий запахущий і смаковитий! Мені ввижалися хлібини всякого роду, форми і кольору – білі й чорні. Ото хоча б одненький кусник мені! Нічого більше на світі я б і не хотів. До всього іншого мені було байдуже.
Оці марення були цілющим заспокійливим засобом, і завдяки їм я забував про пекучий біль від голоднечі. Але коли я опам'ятовувався від того уявного світу, то тільки на те, щоб знову відчути той різкий і гострий голодний біль у животі, що доводив мене до сказу.
Та, дякувати Богові, попри ці спорадичні маячіння, ми здебільша могли ще мислити тверезо. Ніхто при здоровому глузді не примириться з тим, щоб отак без боротьби за своє життя здатися на поталу голодної смерти. Нам треба було якось вижити, нехай навіть і без корови. Ми зібрали родинну раду, на якій поклали діяти незагайно. Мама заохотила нас сходити до річки – може, пощастить зловити якої рибини.
Ми з Миколою зараз же взяли торби й доморобні ятері та й подались у бік річки кілометрів за два від села. Щороку, починаючи від Великодня і аж мало не до зими, ми, бувало, купались і бавилися в її повільних теплих водах майже кожен день. А над усе ми любили там ловити рибу й шукати пташині яйця.
Ті безжурні дні давно проминули. А тепер ми рушали до своєї улюбленої річки з надією, що вона допоможе нам у нашій боротьбі на життя або смерть. День був туманний і холоднуватий, коли ми ступили на піщаний путівець, яким ходили безліч разів раніше. Кожний кущ і кожне дерево вдовж дороги нам були знайомі. Та цим разом ця дорога принесла нам деякі несподіванки.
Поминувши занедбаний тепер вітряк, ми помітили попереду на якійсь відстані, що там щось лежить. Підійшовши ближче, ми побачили, що то тіло мертвої жінки. Впізнали ми її відразу, як тільки глянули: була це наша сусідка Оксана Шевченко.
Оксана перейшла через усі ті знегоди, що й більшість наших односельців. Два роки тому її батька, якого затаврували куркулем, було ув'язнено й вивезено з села. За кілька місяців по тому вмерла її мати, залишивши Оксану, вісімнадцятирічну дівчину, опікуватись сестричкою дванадцяти років і братчиком семи років.