За хвилину-другу по цій пригоді Хижняк ізнов узявся за своє «діло», ніби нічого й не сталося.
– Так от, як тобі вже відомо, ми прийшли по дуже важному ділу. «По офіційному ділу», як наш товариш висловився, – кивнув він з кривою посмішкою на літнього селянина. – Це справді дуже серйозне діло.
Мати підвелася і відгорнула рукою розтріпане волосся.
– Перш ніж приступите до офіційного діла, яке воно там у вас, я вимагаю, щоб ви показали ордер на арешт мого сина, – промовила вона чітко й дзвінко.
Ми всі були вражені.
– Я тільки безпомічна вдова, – мовила мати далі. – Ви можете робити зі мною, що схочете, бо я не подужаю себе захистити від вас. Але поки житиму – я протестуватиму проти того, що ви живосилом вдерлись у мою хату.
Такий протест – це було щось нечуване. За такі слова могли покарати ув'язненням на ціле життя або й розстріляти. На той час люди давно вже й забули, що на арешт або трус потрібні якісь там офіційні ордери й дозволи. «Товариш Хижняк» та його зграя ледь не до гикавки розреготалися, почувши мамину вимогу. Потім Хижняк приступив до нас і сказав:
– Слухай, голубонько, ти мене лучче не лякай. Мене ніхто не злякає. Я вже не раз бував у суточках...
Коли мати спробувала ще щось сказати, він перебив її, натякнувши, що йому відома доля її чоловіка і що в разі чого неважко буде і з нею зробити те саме.
– Я знаю, на що ви натякаєте, – відказала мама, не міняючи тону. – Та хоч би там що, а я усе ж таки громадянка і вимагаю справедливости й дотримання моїх прав.
– Ну, раз так, – і він націлив на нас нагана, – раз так, то як законопослушну громадянку я беру тебе під арешт. І тебе теж! – Сміючись, він тицьнув наганом у мій бік. А потім наказав нам обом повернутись до стіни й не рухатись.
Тим часом комісія взялася за своє «офіційне діло» – обшук невідь з якою метою. «Товариш Хижняк», усе ще виграючи наганом, став шастати по всіх закутках, навіть зазирнув і в грубу.
Перетрусивши все в коморі, Хижняк перейшов до кімнати, де в скрині під замком мама зберігала свою празникову одіж, прикраси й таке інше. За хвильку звідти почувся постріл.
Ми з мамою кинулися в ту кімнату. Там «товариш Хижняк» піднімав віко скрині. Щоб не морочити собі голови ключем, якого ще треба було просити в мами, він просто збив замок. У кутку за ліжком плакав Миколка, мій менший брат.
Коли мати і я стали на порозі кімнати, Хижняк підніс наган і стрельнув понад нашими головами.
– Ану назад! – наказав він.
Ми відступили, і він зачинив за нами двері.
Через хвилину-другу Хижняк повернувся. В одній руці він тримав книжку, а в другій – ювелірні вироби, якщо можна так назвати невибагливі прикраси селянки, її пам'ятку з часів дівування.
– А ну бо, товаришко громадянко, звольте пояснити, що це означає?
– Книжка – це Біблія, а ото – те, що ви бачите.
– Від кого ви їх ховаєте? – він показав на свої знахідки. – І звідки воно у вас?
– Ви самі знаєте, що нізвідки. Це все моє! – гнівно відповіла мама.
Та марно силкувалася вона довести, що Біблії ніхто не збирався ховати і що каблучки та сережки належали їй здавна, ще з дореволюції, і що у своїй хаті не було потреби від когось усе це ховати.
– Біблію ти ховала з метою релігійної пропаґанди, а ювелірні прикраси не твої, а твоїх свояків. Куркуль завсіди буде куркулем, – значуще прорік він.
Аж тепер Хижняк пояснив нам, що всіх трьох моїх дядьків оголошено оце куркулями й заарештовано. І завтра їх відправлять на заслання, а все їхнє майно – експропріюють. «Офіційне діло» комісії, присланої до нас, зводилось до того, щоб знайти в нашій хаті те, що родичі могли дати нам зі своїх речей на сховок. Докінчивши трус, комісія пішла собі, залишивши нас розгубленими й переляканими, та ще й з новим клопотом: що буде з Сергієм і нашими дядьками?
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Звістка про арешт дядьків ударила нас як обухом по голові, бо ж після батькової смерти вони були наші єдині захисники, єдина підтримка наша. Вони нам і матеріяльно підпомагали, і взагалі захищали від напастей. А це ось кажуть, що їх можуть вивезти з села, заслати у віддалені райони країни. Нам не сила була зрозуміти, навіщо треба так робити з цими працьовитими господарями, чесними й справедливими членами сільської громади.
Усі троє були хлібороби. Орали свої десятини (по шість–вісім десятин кожен мав), ведучи свої господарства так добре, наскільки це дозволяли обставини. Тільки один з них, Гаврило, жив заможніше від багатьох односельців. У нього й хата була бляхою крита, що вважалося ознакою заможности, і мав він кілька малих господарчих будівель у садибі, і виплекав гарний садок. Це все справляло враження, що він був багатий. Так, землі він мав трохи більше, ніж інші селяни, однак до його добробуту спричинилися головним чином уміле господарювання та працьовитість. Щороку після жнив він ще й на залізниці працював, а то й брукував дороги, щоб приробити дещо для родини.